звати

ЗВА́ТИ, зву, звеш, рідше зову́, зове́ш, недок., перех.

1. Іменувати кого-, що-небудь; називати, прозивати.

Був собі чоловік та жінка. Чоловіка звали Нечипором, а жінку Пріською (Кв.-Осн., II, 1956, 101);

— Як вас зовуть?— спитала [дівчина]. — Павло (Вовчок, І, 1955, 149);

Я не знав, як її [квітку] звати — і від того вона двічі мені миліша (Коцюб., II, 1955, 290);

Вже відлетіли у краї чужі Ті птиці, що вважав я ластівками, А звуть їх по-ученому — стрижі (Рильський, III, 1961, 306);

Всім нам було цікаво, як звати нового товариша і звідки він (Донч., Перемога.., 1949, 4);

Нагадала [Настечка] братику, що всю рідню їхньої матері по-вуличному звали Соловейками, і не раз, коли мати тулила до себе її і маленького Левка, називала їх солов’ятами і казала, що вони будуть так співати, як і їхній дід (Стельмах, II, 1962, 126);

Як шкода, що немає Марії, його вічно юної і жвавої дружини, яку він жартома звав «циганчам"! (Дмит., Наречена, 1959, 124).

◊ Помина́й як зва́ли (як зва́ти) див. помина́ти.

2. Характеризувати кого-, що-небудь якимось словом, виявляючи своє ставлення, свою оцінку.

Дивлячись на своє життя, він звав його не безщасним і не бездольним, але трудним (Мирний, І, 1954, 150);

Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його гордим (Н.-Лев., II, 1956, 272);

Наш Київ матір’ю недаром Усі міста братерські звуть… Ніхто руїнницьким ударом Не міг йому затьмити путь (Рильський, III, 1961, 98);

// Іменувати кого-небудь якось, вважаючи, маючи кимось, чимось для себе.

Вийшли з хати батько й мати В садок погуляти, Порадитись, кого б то їм Своїм зятем звати? (Шевч., II, 1953, 363);

[Іфігенія:] Чи він живий, Мій Ахіллес?.. Тепер уже не мій, Там, може, еллінка або троянська бранка Зове його своїм… (Л. Укр., І, 1951, 161);

— А я тобі яка мама, вражий сину? Дідько звінчав вас на смітнику, а ти мене мамою зватимеш? (Коцюб., І, 1955, 55).

3. розм. Кликати кого-небудь.

Галя дивиться — на самому шпилечку Карпо стоїть, зове її: Іди сюди! (Мирний, IV, 1955, 121);

Коли ж розчавлений впаду, На поміч я не буду звати (Дмит., Осінь.., 1959, 14);

// Запрошувати куди-небудь, до когось.

Безліч дуків він стрівав Та панів на всіх дорогах, А ніхто його не звав Пригостити, крім убогих (Граб., І, 1959, 370);

Зараз вона почала зо мною мову, стала мене до себе звати (Вовчок, І, 1955, 374);

// Заклика́ти до чого-небудь.

І повні скорбного чуття, Орли за хмарами літали І ситих жаб уже не звали з болот до вищого життя (Олесь, Вибр., 1958, 27);

Ідуть полки, і світлий марш гримить І зве бійців для дальшого походу (Бажан, І, 1946, 159);

// також без додатка, перен. Вабити.

В уяві стали очі карі, вони зоріють і зовуть… (Сос., І, 1957, 410);

В суботній час серед вітрів і піни Так уродилась пісня України,— І в дальнє море — у суботній час — Вона зове і пориває нас (Рильський, І, 1960, 237).