зватися

ЗВА́ТИСЯ, зву́ся, зве́шся, рідше зову́ся, зове́шся, недок.

1. Іменуватися, мати ім’я, назву; називатися, прозиватися.

Спитав він: «Як ти звешся, дівчино таємна?» — Ізольда Білорука,— відмовила вона (Л. Укр., І, 1951, 410);

— Мій дід теж Матвієм звався (Стельмах, І, 1962, 318);

Ще хлоп’ям був, приземком, а всі вже зілля знав: і як зветься, і де й коли процвітає (Вовчок, І, 1955, 274);

Село, до якого ми під’їжджали, звалося Синій Вир (Жур., Вечір.., 1958, 276);

Я на брата схожий і з обличчя, тільки звуся досі «мамин мізинчик», бо я ніяк не росту (Ю. Янов., І, 1958, 307).

2. Своїми особливостями відповідати якій-небудь назві, якомусь поняттю; характеризуватися яким-небудь словом.

Колись ти [Київ] звався: чудодій, кудес-ник,— тепер тобі ім’я — лиш месник! месник! (Тич., II, 1957, 164);

Як захочеш змірять силу, Бий щосили молотком, Як дзвінок задзвонить, сину, Можеш зватись козаком! (Олесь, Вибр., 1958, 340);

Той, хто сказав би хоч слово, хоч півслова проти Марини, не міг би більше зватись його другом (Дмит., Наречена, 1959, 152);

Яке воно [особисте щастя] повинне бути, щоб зватися щасливим, гаразд не знала (Ле, Міжгір’я, 1953, 22).