звеліти
ЗВЕЛІ́ТИ, лю, лиш. Док. до велі́ти 1.
— Ходіть, пане Опанасе, може, вона вас послухає. А не послухає, то звелимо послухати (Вовчок, І, 1955, 23);
Тим часом Довбишка звеліла дочці розкласти в челюстях трісок і спрягти яєчню (Н.-Лев., II, 1956, 280);
[Романюк:] Не бачу голови сільради. [Кандиба:] Я запросив, як ви звеліли (Корн., II, 1955, 193);
*Образно. Для них [дітей] не жалій не тільки ніяких трудів, худоби та, коли нужда звелить, душу свою за них положи (Кв.-Осн., І 1956, 23);
// Порадити що-небудь.
— А як звелиш чоловікові жити?— Чи шукати хазяйки.., чи з дітьми самому хазяйнувати? (Л. Янов., І, 1959, 59).
Джерело:
Словник української мови (СУМ-11)
на Slovnyk.me
Значення в інших словниках
- звеліти — звелі́ти дієслово доконаного виду Орфографічний словник української мови
- звеліти — [звеил’ітие] -л'у, -лиш, -лиемо, -лиете; нак. -ли, -л'іт' Орфоепічний словник української мови
- звеліти — -лю, -лиш. Док. до веліти 1). || Порадити що-небудь. Великий тлумачний словник сучасної мови
- звеліти — ВИМАГА́ТИ (змушувати когось поводитися певним чином, робити саме так, як годиться), ВЕЛІ́ТИ, ЗОБОВ'Я́ЗУВАТИ, НАКА́ЗУВАТИ, ПОКЛАДА́ТИ на кого, що, розм.; ШАНТАЖУВА́ТИ (вимагати за допомогою шантажу). — Док. Словник синонімів української мови
- звеліти — Звелі́ти, звелю́, звели́ш Правописний словник Голоскевича (1929 р.)
- звеліти — Звеліти, -лю, -лиш гл. Велѣть, приказать. Звеліла мені мати ячменю жати. Чуб. III. 249. Словник української мови Грінченка