звичай

ЗВИ́ЧАЙ, аю, рідко ЗВИЧА́Й, а́ю, ч.

1. Загальноприйнятий порядок, правила, які здавна існують у громадському житті й побуті якого-небудь народу, суспільної групи, колективу і т. ін.

Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по українському звичаю, припадало меншому синові (Н. —Лев., II, 1956, 345);

[Роман:] Тепер вже так повелося, що: що вулиця, то й звичай; що хата, то й закон (Кроп., II, 1958, 23);

Піднялася вся нація, бо урвався терпець народу, піднялася відплатити за зневагу прав своїх, за поругу звичаїв, за безчинства чужоземних панів, за пригноблення (Довж., І, 1958, 272);

У суворих селянських звичаях дівоча вірність стояла врівень з вояцькою честю (Стельмах, І, 1962, 260);

// Уклад суспільного життя нації, народу; культура, побут.

З цією землею [Болгарією] і її людьми у Русі була довіку дружба й мир. І мови, і звичаї в них були майже однакові (Скл., Святослав, 1959, 131);

// Традиційний порядок відзначення яких-небудь подій, свят і т. ін., пов’язаний з виконанням певних дій і використанням відповідних атрибутів, предметів і т. ін.

1 Травня колгоспники [Полтавщини] всім селом виїжджають у найближчий ліс «варити кашу». Звичай цей є відгомоном ще дореволюційних традицій робітничого класу, коли пролетаріат змушений був відзначати День 1 Травня нелегально (Нар. тв. та етн., 3, 1957, 108);

Куліш завжди мріяв, що весілля у нього відбудеться за старим українським звичаєм, що й дівич-вечір буде, і коровай (Ів., Тарас. шляхи, 1954, 421).

2. тільки одн. Усталений, звичний спосіб, манера дії, поведінки кого-небудь; звичка.

— В батьків та матерів є звичай чванитись своїми дочками та синами (Н.-Лев., IV, 1956, 338);

— Так і ви до нас на з’їзд? Радісно, радісно своїх бачити! — заторохтів Проценко по-своєму, одкидаючи геть свою пиху і свій звичай згорда держатися… (Мирний, III, 1954, 266).

В зви́ча́ї у кого — хто-небудь має звичку щось робити.

У них в гімназії — і хлопці часто плачуть, се у них в звичаї (Л. Укр., V, 1956, 403);

Ма́ти за зви́ча́й — мати звичку.

Мали [бійці] за звичай голити один одному голови в усяких умовах, влітку і взимку (Гончар, III, 1959, 264);

Свої́м зви́ча́єм — як звичайно, як завжди.

Коли настав вечір і стемнілося добре, вони [сови] вилетіли своїм звичаєм на польовання [полювання] (Фр., IV, 1950, 108).

3. тільки одн. Ввічливість, пристойність у поведінці, манерах, дії.

Потішаються [Захарій і Васька] діточками своїми, а найбільш їх неслухнянством, звичаєм і що до усього доброго ретиві (Кв.-Осн., II, 1956, 365);

Родом був він із самої низоти [низів], та звичаєм своїм і душею високою всіх в очах князівни переважував, і загорілася вона до нього скритою жагою (Боккаччо, Декамерон, перекл. Лукаша, 1964, 251).

Для зви́ча́ю — заради ввічливості, пристойності.

Може, хто й впізнав Івана, Та боявся свого пана, А Іван царя впізнав, Для звичаю лиш питав (Перв., Казка.., 1958, 25);

Зви́ча́ю навча́ти (вчи́ти) — виховувати ввічливим, пристойним.

Молилася [Україна], турбувалась. День і ніч не спала. Малих діток доглядала. Звичаю навчала (Шевч., І, 1963, 221).

4. перев. мн. Правила достойної поведінки, прийняті в певному середовищі.

[Панса:] Ти взяв її від мене в звичаях добрих виховану, чесну, римлянку справедливу — чим же стала вона в твоєму дому [домі]? (Л. Укр., II, 1951, 456);

— Як він намагався вивчити всі тонкощі гречності, всі звичаї, опанувати латинь й закони шляхетської честі! (Тулуб, Людолови, I, 1957, 40).