зойкати

ЗО́ЙКАТИ, аю, аєш, недок., ЗО́ЙКНУТИ, ну, неш, док. Голосно, несамовито кричати (з жаху, відчаю, благаючи допомоги і т. ін.).

— Тату! Таточку!— зойкає дівчина, бо її пальці, намацуючи батькове обличчя, ніби опеклися кригою мертвого тіла (Речм., Весн. грози, 1961, 10);

Зойкнула чорнобрива молодиця, вхопилася за серце (Черемш., Тв., 1960, 133);

— Мамцю! Мамочко! Рятуй нас! — зойкнув Начко (Фр., VI, 1951, 152);

— Давай дитину, понесу на мороз.— Почула це Анка і голосно зойкнула: — Не чіпайте! Не чіпайте! Лихо вам буде! (Трубл., І, 1955, 285);

*Образно. Пронизливо зойкнув паровоз і замовк, немовби хтось одразу ж угамував його пекучий біль (Жур., Даша, 1961, 21);

// Жалібно стогнати, видавати стогін (від болю, горя і т. ін.).

Мати зойкала, а Юрка цей болючий стогін ножами різав по серці (Козл., Ю. Крук, 1950, 103);

// Тужливо, із стогоном кричати; голосити.

— Боже, який сором для родини! Господи, на що ми зійшли! — зойкала Зоня (Вільде, Сестри.., 1958, 288);

// Тривожно кричати, квилити (про птахів).

Виглянувши з старого пня, вона [синичка] побачила хлопчика і, зрозумівши свою необачність, голосно зойкнула (Збан., Мор. чайка, 1959, 231).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me