каламуть

КАЛАМУ́ТЬ, і, ж.

1. Каламутна рідина.

То якась каламуть, не вода (Гал.-руські приповідки, II, 1908, 237);

Ріка в бігу — аж до самісінького моря прозора вся, хоч з берегів і каламуть (Тич., II, 1957, 121);

// Суміш із різних нерозчинених у цій рідині частинок.

Розбухлий, сердитий потік, ревучи, гнав звідти в долину важку каламуть і вивернуті з корінням дерева (Гончар, І, 1954, 543);

— Ну,— сказав Снігур,— будемо каламутити воду. Щучки й почнуть виставляти голову, бо їм каламуть зябра забиває (Донч., VI, 1957, 266).

2. перев. з означ., перен. Туман, імла, тьмяність.

Сіра каламуть осіннього світанку просочувалася в купе (Дмит., Розлука, 1957, 238);

Дівчина встає тихенько З німого ліжка, до вікна підходить, Вдивляється у сніжну каламуть (Рильський, І, 1956, 249);

Поволі сонце запливло у хмарну каламуть (Гонч., Вибр., 1959, 343);

// Затьмареність.

Побачивши холодну каламуть в очах товариша, зрозумів [Марко], що трапилося щось надзвичайне (Тют., Вир, 1964, 95);

Стоїть [жінка], тільки губу прикусила, а в очах каламуть.. (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 92).

3. перен., розм. Неспокій, тривога.

Від Чернігова на Київ не така вже дальня путь — до Дніпровських чорториїв славні вершники ідуть, пил бійцям очей не виїв, а на серці каламуть… (Голов., Поезії, 1955, 29);

// Про безладдя, лихоліття.

— Пустіє, глухне наш край! Незабаром і запліснявіє серед такої каламуті! — казав іноді Мирін, згадуючи давнє (Мирний, II, 1954, 85).