клопіт

КЛО́ПІТ, поту, ч.

1. Неспокій, хвилювання, зумовлені чим-небудь; турбота, тривога.

Пан писар був у клопоті: він сам гаразд не знав, чого хотять «доктори» (Коцюб., І, 1955, 194);

За Вкраїну мою, чи то вдень, чи вночі. Мов серце сповнялось клопотом (Сам., І, 1958, 190);

— Та нам це такий оце клопіт, що й вечеря не в вечерю; хлопець десь дівся (Вас., II, 1959, 351);

// Труднощі, пов’язані з вихованням, доглядом кого-, чого-небудь.

Малі діти — малий клопіт, а підростуть — буде великий (Укр.. присл.., 1955, 129);

Не мала баба клопоту та купила порося (Укр.. присл.., 1955, 272);

// Думка про справи, що турбують, хвилюють когось.

Писати ж тоді, коли чоловік перевтомлений і має обтяжену клопотами голову, дуже трудно (Коцюб.. III, 1956, 293);

Вибіг Денис із школи з повною головою клопоту (Коп., Подарунок, 1956, 6).

◊ Ма́ти кло́піт з ким-чим —— мати зайву турботу, неприємність, неспокій.

[Люцій:] Я мав з ним клопіт! Та зате вже певен, що з ним заснула наша небезпека (Л. Укр., II, 1951, 415);

На кло́піт чий — на шкоду, на біду комусь.

Оповідання того [«Дорогою ціною»] на свій превеликий клопіт видав я власним коштом 500 примірників, а тепер не знаю, як би його збути (Коцюб., III, 1956, 223);

Нароби́ти кло́поту кому — зробити неприємність комусь, принести неспокій, тривогу.

[Молодиця:] Щоб уже він [чоловік], клятий, сам посатанів, як такого мені лиха та клопоту наробив! (Мирний, V, 1955, 131).

2. Заняття, справа, робота, пов’язані з труднощами щодо їх виконання, здійснення.

В місті менше клопоту: нема там цього клопітливого сільського господарства, тих поганих волів, овець, свиней, курей, гусей (Н.-Лев., IV, 1956, 105);

Коли б спочити хоч кілька місяців, залишити десь далеко свої щоденні клопоти й турботи — то може б чоловік що й зробив (Коцюб., III, 1956, 256);

Батькові клопоту біля «Москвича» вистачило до пізньої ночі, ще зосталося й на ранок (Гончар, Тронка, 1963, 178);

// Піклування про кого-, що-небудь.

Йому [лейтенантові] належало взяти клопіт за всіх — за їхнє життя (Гончар, ЦІ, 1959, 142).

Без кло́поту — без труднощів, не докладаючи зусиль.

Всякому своя доля: один рук не покладаючи працює, а другий його працю без клопоту поїдає! (Мирний, IV, 1955, 295);

За кло́потами — будучи зайнятим різними справами, перебуваючи в турботах.

За щоденними клопотами і роботою Докія не помітила, як Дмитро з напівпарубка парубком став (Стельмах, II, 1962, 326).

◊ Бра́ти (взя́ти) на се́бе кло́піт — створювати собі зайві ускладнення, братися за обтяжливу, марудну справу;

Клопота́ти кло́потами див. клопота́ти.

3. Обтяжливий, неприємний обов’язок; тягар.

А все ж паршиво зробив, що взяв дитину — чистий клопіт… (Коцюб., І, 1955, 440);

Коли Усманові випадало готувати баню, він брався за цю марудну роботу без всякого ентузіазму: один клопіт, мовляв, нічого героїчного.. (Гончар, Маша.., 1959, 6).

Ще оди́н кло́піт спав з плече́й чиїх — хтось позбувся ще однієї обтяжливої справи тощо.

4. розм. Певна справа, ділова потреба.

[Монтаньяр:] Долізеш вниз, а там вже клопіт мій, як переправити тебе ще й далі (Л. Укр., II, 1951, 178);

3 того боку шляху підійшов Сашко. І до Нагнибіди з якимось клопотом (Головко, І, 1957, 334);

[Дід:] Учить [Марія], кажеш? Що ж, це буває, діло молоде… А в мене, бачиш, клопіт є до неї (Лев., Марія, 1953, 8).

А мені́ яки́й кло́піт? — а мені яке діло? а мені що? Не твій (його́ тощо) кло́піт — не твоя (його тощо) справа, це тебе (його тощо) не стосується.

◊ Завдава́ти (завда́ти, задава́ти, зада́ти) кло́поту кому: а) хвилювати, тривожити когось.

Утік [Баня].. Ми з чоловіком всю ніч не спали, хвилювалися: такого завдав нам клопоту (Логв., Давні рани, 1961, 57);

б) створювати для когось труднощі.

Прости, коли задаю клопоту, я знаю, що ти не відмовиш помогти мені (Л. Укр., V, 1956, 196);

А скільки клопоту завдає перекладачам граматичний рід (Рильський, III, 1956, 131);

Не було́ кло́поту — уживається для вираження незадоволення або як відмова зробити послугу комусь тощо.