лякати

ЛЯКА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., перех. і без додатка.

1. Своїм виглядом або діями виклика́ти почуття страху, переляку.

Тиха вода людей топить, а бурна тільки лякає (Номис, 1864, № 3029);

Море не лякало її своєю глибиною (Гончар, Тронка, 1963, 225);

— Там є такі ущелини, ..що здалека лякають своїми кручами (Донч., II, 1956, 47);

Тайга! Тайга!..Ти почала нас грозами лякати, дощем гостити… (Гонч., Вибр., 1959, 130);

// Своєю незвичністю, таємничістю тощо вселяти страх, тривогу, занепокоєння.

Смерть бійців не ляка… Наперед, наперед без запину! (Граб., І, 1959, 239);

Порожня від чоловіка кімната лякала своєю пусткою (Ле, Міжгір’я, 1953, 51);

— Та не мовчіть же! Ви просто лякаєте мене. Вона наче справді була схвильована (Головко, II, 1957, 558).

2. Навіювати страх, застосовуючи певні засоби.

[Панас:] А давайте бабу Хорошунку налякаємо трохи! То вона все дітей лякає, тепер давайте її! (Вас., III, 1960, 259);

Ми спробували вважати за фашистів опудала на городах, якими лякали горобців (Сміл., Сашко, 1957, 87);

// Виклика́ти сполох; полохати.

У тихому гаю Лисичка щастя мала, Як у своїм добрі жила, гуляла: Ніхто її там не лякав (Гл., Вибр., 1951, 125);

— Стій, не стріляй! Дай проїхати он до тієї хати! — кричав дружко. — Коней не лякай! (Довж., І, 1958, 154);

*Образно. В кімнату крізь розбиту шибку вривався сердитий вітер і лякав полум’я в лампі (Панч, В дорозі, 1959, 231);

// ким, чим або із спол. щ о. Викликати почуття занепокоєння, тривоги; залякувати.

[Казидорога:] Тут нас пан писар лякає, що ми бунт робимо, що ми права не маємо скидати начальника (Фр., IX, 1952, 394);

Явдоха розібрала, що один [пан] усе лякав її каторжною роботою (Донч., III, 1956, 13).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me