марити

МА́РИТИ, рю, риш, недок.

1. без додатка, про кого — що, з інфін., а також із спол. що, щоб, як. Те саме, що мрі́яти.

Ти казав: — Ой, як хочу туди! Сонце над золотим степом… У садку хутірець… Дівчина моя хороша… Удвох сиділи й марили… (Головко, І, 1957, 60);

Олеся вже марила, як то вона буде їздити на баскому, гусарському коні, а Казанцев її вчитиме (Н.-Лев., III, 1956, 137);

Виїздячи з дому, я собі марив, що зможу запросити Вас до своєї хати на місяць (Коцюб., III, 1956, 414);

Петро сидів тихо, не рушався, бо був переконаний, що Гриць марить про щастя (Март., Тв., 1954, 84);

І я і він — ми маримо про дівчину одну (Перв., II, 1948, 63);

Як часто марили з Іваном вони у Січ удвох тікать! (Сос., І, 1957, 348);

Живу, пишу не для хвали, Та марю, щоб пісні могли Мій день печальний пережити (Пушкін, Є. Онєгін, перекл. Рильського, 1949, 62);

// ким, чим. Весь час думати й говорити про когось, щось.

Він ходив сумний, як нічка: Все вона не йшла з ума; Нею марив, їй у вічка Приглядався крадькома (Граб., І, 1959, 346);

Він уже марив тою дорогою, уявляв собі ті незнані далекі села (Цюпа, Назустріч.., 1958, 398).

◊ Ма́рити себе́ ким — уявляти себе в мріях кимось.

Немає дитячих мрій, не марю себе героєм у рідному краї (Вас., І, 1959, 263).

2. Безладно, безтямно говорити в гарячці або уві сні.

Потім, почав [пілот] марити, слова мішалися з стогоном, у грудях його все зловісніше булькало, хрипіло (Ю. Бедзик, Полки.., 1959, 124);

Іноді хвора впадала в забуття, ніби засинала, тоді вона марила (Коп., Сусіди, 1955, 17).