мести

МЕСТИ́, мету́, мете́ш; мин. ч. мів, мела́, мело́; наказ. сп. мети́, меті́м (меті́мо), меті́ть; недок.

1. перех. і без додатка. Видаляти з якої-небудь поверхні сміття, пил, сніг мітлою, віником і т. ін.; підмітати.

Добра дівка — як старости йдуть, тоді мете (Номис, 1864, № 8966);

— Не буду мести твоєї половини сіней та виносити твого сміття, — сказала Мелашка (Н.-Лев., II, 1956, 328);

Гладкий сторож мів алею старанно, повагом (Дмит., Розлука, 1957, 7);

*Образно. В червоних штанях аксамитних [оксамитних] Матнею у лицю мете, Іде козак (Шевч., II, 1953, 36);

// чим. Волочачи що-небудь по поверхні, здіймати сніг, куряву тощо.

Метучи розкритими полами кожуха іскристий сніг, поволі пішов [Левко] до стайні (Стельмах, І, 1962, 69).

◊ Мести́, як (мов, немо́в і т. ін.) помело́м (мітло́ю) — знищувати все на своєму шляху.

Наїзниця скакала І військо немале вела, Собою всіх людей лякала І все, мов помелом, мела (Котл., І, 1952, 197).

2. перех. Піднімаючи в повітря, розвівати, розносити що-небудь (про вітер, бурю тощо).

Не вітер, а буря завіяла, метучи цілі гори снігу по землі (Мирний, III, 1954, 8);

Опадає листя, його метуть вітри (Кучер, Засвіт. вогні, 1947, 66);

// неперех. Піднімати в повітря часточки пилу, снігу і т. ін., розвівати, розносити їх (про хуртовину, суховій і т. ін.).

Надворі було хуртеча Та метелиця мете; За ворітьми коло вікон сніг горбами наросте (Щог., Поезії, 1958, 187);

Це в степу увостаннє суховії метуть. До щитів розподільних поливальниці йдуть (Шеремет, Дружбою.., 1954, 12);

// безос.

— Ну й погода! Насилу добралася до вас. Мете — світу божого не видно (Д. Бедзик, Дніпро.., 1951, 36).

3. неперех., перен., розм. Швидко прямувати, бігти.

[Карпо:] На, та й мети швидше з хати. (Дає сто рублів і випиха Агапона за поріг) (Кроп., II, 1958, 182);

— Бач, як мете [наймит] до воріт. І подасться, чортове одоробло, в економію (Стельмах, І, 1962, 109).