надувати

НАДУВА́ТИ і НАДИМА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., НАДУ́ТИ. надму́, надме́ш і наду́ю, надуєш, док.

1. перех. Наповнювати що-небудь повітрям, газом і т. ін.; роздувати.

Туго шини надуваєм!.. Гей, сідайте, пасажири, В ряд по два і по чотири (Нех., Ми живемо.., 1960, 27);

Тішиться дитина — Забавка чудна: Надимає з мила Пухирці вона (Дн. Чайка, Тв., 1960, 305);

// Натягувати, розпрямляти що-небудь; робити пружним.

Вітер надував їх [вітрила], і вони виривались з рук (Коцюб., І, 1955, 389);

Вона міцно стискала ручку зонтика, бо вітер надимав його і рвав з рук (Трубл., Шхуна… 1940, 4);

Вітер надимає поли моєї шинелі, люто шарпає їх, свистить в ушах (Кол., На фронті.., 1959, 156);

Налетів дужий порив вітру,.. надув за спинами хлопців сорочки (Збан., Курил. о-ви, 1963, 66);

// Напружуючись, збільшувати об’єм, розмір.

Погордливо розправляє [куховар] вуса і надимає груди (Ю. Янов., IV, 1959, 46);

Всі [хлопці] розгойдувалися в ритмі, надимали жили, стараючись перекричати один одного (Мик., II, 1957, 196).

◊ Надува́ти (надима́ти, наду́ти) гу́би — гніватися, сердитися, виражати незадоволення; пишатися, зазнаватися.

Він морщить лоб, надимає губи, поглядає скоса на княжого двірського (Хижняк, Д. Галицький, 1958, 570);

— А як я з Левадихою трохи покропила її водою, то вона вже і губи надула (Н.-Лев., II, 1956, 14).

2. тільки надува́ти, наду́ти, перех. Дуючи, приносити, приганяти що-небудь кудись або наносити, створювати щось.

Надворі не по-зимньому гуляв вітер. Він кидався з гори на село, надував хмари (Панч, II, 1956, 94);

У полі гуляв вітер. Крутив поземкою, гнав снігові гриви чортзна-куди, надував замети та перевали (Збан., Сеспель, 1961, 247);

Дивись: де не взявся вітер, надув-нагнав з усіх боків чорні хмари (Мирний, II, 1954, 138).

3. тільки док., неперех., безос., розм. Продуваючи певний час (про вітер, протяг і т. ін.), викликати захворювання.

— Чого сіла біля вікна? Гляди — надме в бік, ще захворієш!.. (Горький, II, перекл. Ковганюка, 1952, 306).