надумувати

НАДУ́МУВАТИ, ую, уєш, недок., рідко, НАДУ́МАТИ, аю, аєш, док., перех. і без додатка.

1. з інфін. Міркуючи, приходити до якоїсь думки; задумувати.

Сумувала Олеся, сумувала, та надумала до панії йти (Вовчок, І, 1955, ЗО);

Батько з сином думав, думав, де б то взяти грошей, і надумав продати кабана (Н.-Лев., II, 1956, 187);

Тепер цілком ясно, що дружина надумала порадувати його (Коп., Вибр., 1953, 359);

Я надумав сказати директорові, що матері немає часу (Сміл., Сашко, 1957, 14).

2. Придумувати що-небудь.

Артем помовчить трохи, мовби надумує, а потім: — Скажи мені, хто твої друзі, і я скажу тобі — хто ти (Головко, II, 1957, 420);

— Ввечері заходьте до мене і весла захопіть. Тільки обов’язково. Я щось таке надумав, що вам і не приснилось! (Панч, Гарні хлопці, 1959, 18);

Юрієві добре була відома ця посмішка друга з малолітства: так посміхався Віталій, коли надумував якусь каверзу (Смолич, Реве та стогне.., 1960, 624).

3. Багато думати про що-небудь.

Яких-то снів наснила [мати] за війну. Яких думок надумала за літа! (Мал., Звенигора, 1959, 322).

4. тільки, док. Нагадати, пригадати що-небудь, відновити в пам’яті; згадати.

Не встигла Катя надумати [пісню], як інша з дівчат почала: — Чорноморець, матінко, чорноморець, — і кілька голосів підхопили: — Вивів мене, босую, на морозець (Головко, І, 1957, 395).