наш

НАШ, а, е, займ. присв.

1. Який належить нам, яким ми користуємося.

— Чи ти ж, коню, будеш пити з нашої криниці? (Шевч., II, 1953, 331);

Пальта наші роздуває вітер і намагається повалити нас на землю (Ю. Янов., II, 1958, 50);

// Який перебуває в родинних, дружніх, близьких стосунках з нами.

— Се наша сестра Галя! — каже їм менший брат (Вовчок, І, 1955, 325);

Осиротів наш рід, то не хочу, щоб моя сім’я сиротіла (Стельмах, II, 1962, 22);

// у знач. ім. на́ші, ших мн., розм. Близькі нам люди (родичі, друзі).

Тішуся, що скоро буду вдома і побачу тебе і всіх наших (Коцюб., III, 1956, 338);

[Катря: ] Ех, не поїхав би ти сьогодні, зійшлися б усі наші, підняли б тости… (Мороз, П’єси, 1959, 54);

// Який належить до одного з нами колективу, товариства; який складається з нас.

— А чого ти, парубче, до наших дівчат доріжку топчеш? (Тют., Вир, 1964, 21);

— Ти ж, мабуть, не знаєш, що наша дивізія носить ім’я мого рідного міста, — з гонором каже Сагайда (Гончар, III, 1959, 29);

// Який належить до однієї з нами держави, армії і т. ін.; радянський.

Сюди ж принесли й кілька свіжих поранених, наших і румунів, підібраних тільки що на полі бою (Гончар, III, 1959, 164);

// у знач. ім. на́ші, ших, мн. Ті, що належать до однієї з нами держави, армії і т. ін.

— На лівому фланзі наші прорвали фронт і женуть німця, — обізвався з других саней молодий, веселий голос (Тют., Вир, 1964, 492);

// Який належить до того ж середовища, що й ми, близький до нас своїми поглядами, переконаннями, уподобаннями.

— Ну, нічого, Панасе, ми тобі віримо, ти наш, — додав [Чемериця], заспокоюючи схвильованого Канушевича (Коцюба, Нові береги, 1959, 175);

// Стос. до нас.

[Любов:] Наше бідне століття стільки вже ганьби прийняло за необачність, бездушність, егоїзм своїх дітей (Л. Укр., II, 1951, 13);

Яка страшна відповідальність поетом буть у наші дні! (Сос., І, 1957, 414);

// Уживається в авторській мові — мій і моїх читачів, слухачів.

Та й закрутив же носом наш Кузьма Трохимович, неначе тертого хріну понюхав! (Кв.-Осн., II, 1956, 20);

Іде собі наш Ярема, Нічого не бачить (Шевч., І, 1951, 113);

// Власт. нам.

— Душа в тебе, видать, кріпка, наша, вихорівська, — .. подумав Тимко (Тют., Вир, 1964, 349);

// Здійснюваний, виконуваний і т. ін. нами.

Я забула їх, не пригадаю й слова з тих наших довгих, запальних розмов (Л. Укр., І, 1951, 186);

// Уживається в узагальнено-особовому значенні.

Не вмирає душа наша, Не вмирає воля (Шевч., І, 1951, 325);

Радість лоскотна бентежить наші груди… (Сос., 1, 1957, 260).

◊ І на́шим і ва́шим див. ваш;

Знай на́ших! див. зна́ти;

На на́ше безголо́в’я (безголі́в’я) див. безголо́в’я;

На́ша бере́ див. брати;

Наш брат див. брат;

На́шого по́лку прибува́є (прибуло́) див. прибува́ти;

Пішли́ на́ші вго́ру див. піти́.

2. у знач. ім. на́ше, шого, с., розм. Те, що належить нам або стос. до нас.

— Гуляймо, хлопці, поки час, поки наше (Фр., IV, 1950, 8);

Наше з бою вмієм брати, Ми в труді і в битві дужі (Дор., Тобі, народе.., 1959, 28).

◊ Де на́ше не пропада́ло див. пропада́ти;

Куди́ [на́ше] не йшло див. іти́;

На́ше зве́рху — уживається при потребі відзначити, що хто-небудь дістав перемогу над кимось.

— В війні ми, бач, гору взяли, наше таки зверху (Довж., І, 1958, 344).