обида
ОБИ́ДА, и, ж., на кого і без додатка, розм. Те саме, що обра́за.
Він бачив її завжди тиху, спокійну, добру і вгадував, що причиною того була обида (Н.-Лев., І, 1956, 369);
Спогади — про останні вечори з нею біля перелазу — викликали тільки обиду на Орину та роздратування (Головко, II, 1957, 516).
◊ Держа́ти оби́ду — ображатися на кого-небудь.
— Чого ти штовхаєшся, — одсунулась Гучка, — неправду кажу, чи що? І обиду товаришу тут нічого держать (Мушк., Чорний хліб, 1960, 92);
Не дава́ти (не да́ти) в оби́ду — не дозволяти, не давати кривдити, ображати кого-небудь.
Ні, мати не дасть в обиду, і він ще міцніше притискається до неї (Багмут, Опов., 1959, 13);
[Ярослав:] То не дамо ж гнізда свого в обиду. Вперед на бій за землю нашу рідну..! (Коч., П’єси, 1951, 100);
Нести́ (терпі́ти і т. ін.) обиду — страждати за кого-, що-небудь.
— Мою ти знаєш гору Іду І ліс, де з капищем олтар; За них несу таку обиду, Якой не терпить твій свинар! (Котл., І, 1952, 218).
Значення в інших словниках
- обида — оби́да іменник жіночого роду образа розм. Орфографічний словник української мови
- обида — Оби́да. Образа. Щоби свій самовільний і безправний поступок якось закрити, подали до суду фальшивий донос на посла Пігуляка о обиду чести (Б., 1895, 16, 1) // порівн. пол. obraza — образа; рос. обида — образа. Українська літературна мова на Буковині
- обида — ОБИ́ДА, и, ж., на кого і без дод., розм. Те саме, що обра́за. Він бачив її завжди тиху, спокійну, добру і вгадував, що причиною того була обида (І. Нечуй-Левицький); Спогади – про останні вечори з нею біля перелазу – викликали тільки обиду на Орину та роздратування (А. Головко). Словник української мови у 20 томах
- обида — ОБРА́ЗА (зневажливе висловлювання, негарний вчинок і т. ін., що спрямовані проти кого-небудь і викликають у нього почуття гіркоти, душевного болю), КРИ́ВДА, ЗНЕВА́ГА розм., ОБИ́ДА розм., ВРА́ЗА (УРА́ЗА) заст., ШВА́БА заст.; АФРО́НТ заст. Словник синонімів української мови