пафос

ПА́ФОС, у, ч.

1. Почуття пристрасного запалу, піднесеності, натхнення.

Говорючий о. Артемій балакав без упину, але якось механічно, без звичайної в його енергії, без пафосу (Н.-Лев., IV, 1956, 122);

Пафос, ентузіазм кипів у цій людині, сповнював її вщерть (Донч., II, 1956, 282);

Патріотичним пафосом сповнені всі кращі твори російської і української класичних літератур (Іст. укр. літ., II, 1956, 16);

// Зовнішній вияв такого почуття.

Осторонь сидів кардинал.. — Яка краса! які чудові відтінки заграви! — говорив він з пафосом досвідченого промовця (Тулуб, Людолови, II, 1957, 115).

Фальши́вий (нарочи́тий і т. ін.) па́фос — надмірна піднесеність тону мови, зображення запалу, в дійсності відсутнього.

Багатослівно, час од часу зриваючись на фальшивий пафос, Діденко став говорити (Головко, II, 1957, 559);

Відмовившись від нарочитого пафосу, умовної піднесеності, риторичної декламації.., вона [М. М. Єрмолова] принесла в галузь трагедії виразну простоту життя (Про мист. театру, 1954, 162).

2. чого. Сутність, основна ідея, спрямованість, висловлена з піднесеністю, натхненням.

Широкий світ розкривається перед нами, коли ми читаємо книги Івана Франка. Пафос його поезії — труд, труд в ім’я людського щастя (Рильський, III, 1955, 115);

Пафосом статей Кобзаря, як і всієї його творчості, було викриття гнилості самодержавно-кріпосницького ладу (Матер. з іст. укр. журналістики, 1959, 168).