погоріти

ПОГОРІ́ТИ, рю́, ри́ш, док.

1. Згоріти від вогню, жару (цілком чи про все або багато чого-небудь, усіх або багатьох).

Зачав жебрати [Гринько Книш] тоді, як хата йому погоріла (Март., Тв., 1954, 374);

— Дурні! — озвавсь до них Трохим, — Жалкуйте на себе, бо що за диво в тім, Що в Василя все погоріло (Гл., Вибр., 1951, 34);

Ніхто вже не прийме в хату переночувати, — погоріли хати до одної, спалено село аж по саму річку (Довж., І, 1958, 307);

// Втратити житло, майно під час пожежі.

— Я йому [панові] такого пущу півня!.. — грізно каже Чіпка. Дід аж не стямився.. — Схаменись! Його спалим, а через його й другі погорять… (Мирний, І, 1949, 158);

Повдовівши і погорівши під час першої імперіалістичної війни, пані Ясінська частину ланів.. продала тим, хто міг купити за долари (Козл., Сонце.., 1957, 7);

// Закінчити горіти; догоріти.

Вже тріски на припічку погоріли, і тільки одна головешка жевріла в попелі (Н.-Лев., II, 1956, 194).

2. тільки 3 ос. Зіпсуватися від сильного жару.

— Борщу зварити зварю, а печене, хай хоч і погорить — то мені нема до його ніякого діла (Мирний, І, 1954, 243).

3. Засохнути на пні від пекучого сонця, засухи (про рослини).

Дедалі все трудніше і трудніше ставало знайти якусь роботу. Трави погоріли, по економіях більш не наймали (Коцюб., II, 1955, 20);

Гречки цього року не сіємо, — боїмось, як би не погоріла (Ю. Янов., V, 1959, 158).

4. перен., розм. Зазнати невдачі в якій-небудь справі.

Перед одруженням Катерини ніхто не повинен знати, що Річинський погорів на акціях Лінде (Вільде, Сестри.., 1958, 57);

Якраз, може, сьогодні Поцілуйко погорів, як швед під Полтавою (Стельмах, Правда.., 1961, 201).

5. рідко. Почервоніти (про зорю).

День гасне потроху, кругом вечоріє, На захід зоря погоріла… (Граб., І, 1959, 590).