погукати

ПОГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док.

1. перех. і без додатка. Голосно вимовити, виголосити які-небудь слова, звуки.

— Прісько, що ти там робиш?.. — погукала вдруге наймичка (Л. Янов., І, 1959, 292);

Погукає [начальник] з кабінету: — Заправляйсь, усе промаж! (С. Ол., Вибр., 1959, 200);

// також на кого. Голосно покликати кого-небудь.

[Захарко:] Погукай на жінку, може, вернеться (Кроп., II, 1958, 177);

Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався (Головко, II, 1957, 147);

// Звернутися до кого-небудь, намагаючись привернути увагу.

Коли я через кілька хвилин так само тихо погукав її, вона [Ромка] не відповіла (Сміл., Сашко, 1957, 197);

// також неперех., з інфін., із спол. Голосним викрикуванням запросити, закликати кого-небудь кудись.

Так виразно пам’ятає Лукія, як погукали її тоді: — Приходьте в рай! — А «рай» у степовика — це коли дитина в хаті народиться (Гончар, Тронка, 1963, 96);

Погукала мати вечеряти (Головко, II, 1957, 423).

2. перех. і без додатка. Гукати якийсь час.

— Ніхто нас не зачепить… От погукають [повсталі маси] трохи та й розійдуться (Коцюб., II, 1955, 169);

[Xрапко:] Що ж вони вас шукали? [Печариця:] Погукали трохи, та й угамувалися (Мирний, V, 1955, 162).

3. неперех., на кого, розм. Голосно вилаяти кого-небудь, накричати на когось.

— Поспитайся.. Петренчихи, на кого твоя старша дочка скидається! — погукала я на Дорошенчиху. — Поспитайся мене, що вона про тебе казала!.. (Л. Янов., І, 1959, 88).

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

погукати

Значення в інших словниках