погукати

ПОГУКА́ТИ, а́ю, а́єш, док.

1. кого і без прям. дод. Голосно вимовити, виголосити які-небудь слова, звуки.

– Прісько, що ти там робиш?.. – погукала вдруге наймичка (Л. Яновська);

Погукає [начальник] з кабінету: – Заправляйсь, усе промаж! (С. Олійник);

// також на кого. Голосно покликати кого-небудь.

[Захарко:] Погукай на жінку, може, вернеться (М. Кропивницький);

Огиренко Ілька погукав надворі, але він не відкликався (А. Головко);

// Звернутися до кого-небудь, намагаючись привернути увагу.

Коли я через кілька хвилин так само тихо погукав її, вона [Ромка] не відповіла (Л. Смілянський);

// з інфін., із спол. Голосним викрикуванням запросити, закликати кого-небудь кудись.

Так виразно пам'ятає Лукія, як погукали її тоді: – Приходьте в рай! – А “рай” у степовика – це коли дитина в хаті народиться (О. Гончар);

Погукала мати вечеряти (А. Головко).

2. кого і без прям. дод. Гукати якийсь час.

– Ніхто нас не зачепить... От погукають [повсталі маси] трохи та й розійдуться (М. Коцюбинський);

[Храпко:] Що ж вони вас шукали? [Печариця:] Погукали трохи, та й угамувалися (Панас Мирний).

3. без прям. дод., на кого, розм. Голосно вилаяти кого-небудь, накричати на когось.

– Поспитайся .. Петренчихи, на кого твоя старша дочка скидається! – погукала я на Дорошенчиху. – Поспитайся мене, що вона про тебе казала!.. (Л. Яновська).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me

погукати

Значення в інших словниках