привітний

ПРИВІ́ТНИЙ, а, е.

1. Який виявляє щирість, доброзичливість до когось.

Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує (Вовчок, І, 1955, 21);

Виростила вона сина. І здоровий він, і красивий, і до старих ввічливий, і до молодих привітний (Чорн., Визвол. земля, 1950, 31);

// Який виражає щирість, доброзичливість (про обличчя, очі і т. ін.).

Я знову стрівся із нею. З тою, що кинула квітку в моє серце. Зиркнула на мене таким привітним, ніжно-цікавим оком, що квітка ожила й запахла (Коцюб., II, 1955, 187);

Обличчя в майора Конашевича було дуже привітне (Собко, Вогонь.., 1947, 111);

// Сповнений доброти, щирості (про слова, розмову і т. ін.).

Цілий світ робив Микитці наперекір: дома його зневажали й били, на селі його били, від нікого не чув привітного слова, хіба тільки сварку (Март., Тв., 1954, 143);

Сонні верби… привітна розмова… Синій місяць у дзеркалі вод… (Сос., І, 1957, 209);

// Повний ніжності, добрих почуттів (звичайно про пісню).

Десь заливається гармонія і лине привітна та широка пісня (Кучер, Дорога.., 1958, 80);

Стою під кленом біля джерела — У серце йдуть пісні привітні (Стельмах, Добрий ранок, 1941, 49).

2. У якому щиро, гостинно зустрічають кого-небудь.

Зостається небагато Вже й до рідного села, Де нас жде привітна хата, Повна світу і тепла (Щог., Поезії, 1958, 336);

Я тут не гість. Я свій. Я вдома На цій привітній стороні (Уп., Укр. поема, 1950, 17);

Четверо дітей самі зосталися на білому, не завжди привітному світі (Собко, Звич. життя, 1957, 22);

// Який приваблює до себе; манливий.

Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність (Н.-Лев., VI, 1966, 57);

Тінь від смереки така привітна, а зелень така сочиста, м’яка, — і хочеться подарувати собі трохи спочинку (Хотк., II, 1966, 316).