привітний

ПРИВІ́ТНИЙ, а, е.

1. Який виявляє щирість, доброзичливість до когось.

Та й дівчина ж була! Велична, хороша, до всякого привітна й ласкава, і заговорить, і засміється, і пожартує (Марко Вовчок);

Виростила вона сина. І здоровий він, і красивий, і до старих ввічливий, і до молодих привітний (С. Чорнобривець);

// Який виражає щирість, доброзичливість (про обличчя, очі і т. ін.).

Я знову стрівся із нею. З тою, що кинула квітку в моє серце. Зиркнула на мене таким привітним, ніжно-цікавим оком, що квітка ожила й запахла (М. Коцюбинський);

Обличчя в майора Конашевича було дуже привітне (В. Собко);

// Сповнений доброти, щирості (про слова, розмову і т. ін.).

Цілий світ робив Микитці наперекір: дома його зневажали й били, на селі його били, від нікого не чув привітного слова, хіба тільки сварку (Л. Мартович);

Сонні верби... привітна розмова... Синій місяць у дзеркалі вод... (В. Сосюра);

// Повний ніжності, добрих почуттів (звичайно про пісню).

Десь заливається гармонія і лине привітна та широка пісня (В. Кучер);

Стою під кленом біля джерела – У серце йдуть пісні привітні (М. Стельмах).

2. У якому щиро, гостинно зустрічають кого-небудь.

Зостається небагато Вже й до рідного села, Де нас жде привітна хата, Повна світу і тепла (Я. Щоголів);

Я тут не гість. Я свій. Я вдома На цій привітній стороні (М. Упеник);

Четверо дітей самі зосталися на білому, не завжди привітному світі (В. Собко);

// Який приваблює до себе; манливий.

Од тепла мліло тіло, мліла й душа молодої дівчини. Ще привітніша здавалась для неї прийдешність (І. Нечуй-Левицький);

Тінь від смереки така привітна, а зелень така сочиста, м'яка, – і хочеться подарувати собі трохи спочинку (Г. Хоткевич).