пригрівати

ПРИГРІВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРИГРІ́ТИ, і́ю, і́єш, док., перех.

1. також без додатка. Віддавати своє тепло кому-, чому-небудь.

Сонце підбилося вже височенько і пригрівало (Коцюб., І, 1955, 129);

Дружним хором почали мурликати дев’ятеро котів — баба пестила й пригрівала їх у своєму ліжку (Смолич, II, 1958, 96);

Повіє теплий вітерець, пригріє сонечко… (Кв.-Осн., II, 1956, 144);

*Образно. Погляд твій, мов промінь ясний Сонця навесні, Так голубить, пригріває Серденько мені (Вороний, Вибр., 1959, 107);

І коли я впаду безсилий, Ніхто не спиниться йдучи, Хіба що вітер полудневий Крилом пригріє летючи (Олесь, Вибр., 1958, 406);

// Зігрівати що-небудь біля якогось джерела тепла.

Край груби сідає [козак], Плечі свої козацькі пригріває (Укр.. думи.., 1955, 74).

2. перен. Піклуючись про кого-небудь, співчуваючи комусь, жаліти, оберігати, давати притулок і т. ін.

Василеві добре.., матерня ласка тілько його одного і пригріває (Мирний, IV, 1955, 77);

А оцю сирітку — невже-таки ніхто не пригріє та не пригорне? (Фр., XVI, 1955, 362);

Яким же я виявився лопухом!.. Розманіжився, розтанув, от, мовляв, яке в мене добре серце: виплідка свого найлютішого ворога пригрів (Речм., Твій побратим, 1962, 139);

// Виявляти ніжність, ласку до кого-небудь.

— Ляж, Вітальчику, та поспи, — з ласкою в голосі мовила Тоня, пригріваючи свого невдаху-морехода (Гончар, Тронка, 1963, 249);

[Марія:] Коли не бачать (козаки] раю, їм в пеклі гарно! Однак кого дівочий погляд з них пригріє і вогонь притушений роздує, той пекло своє зараз кине і в рай летить… (К.-Карий, І, 1960, 148);

Дівоча вдача як лоза напровесні: пригрій її променем душі — і вона на все життя прихилиться до тебе і стане твоїм серцем чи тінню (Стельмах, І, 1962, 130);

*Образно. Дехто казав, що його врятували… Я не можу цьому вірити. Його, певно, пригріла земля Варшави (Ю. Янов., II, 1958, 18).

◊ Пригріва́ти (пригрі́ти) на гру́дях (за па́зухою) га́да (гадю́ку, змію́) — те саме, що Відігріва́ти (відігрі́ти) змію́ бі́ля (ко́ло) [свого́] се́рця ( див. відігріва́ти).

Вихор сплюнув і гірко вилаявся: — Пригріли гада за пазухою (Кучер, Чорноморці, 1956, 312);

Оленчук, що стояв осторонь, піймав на собі гострий Килигеїв погляд: «Так оце воно таке, твоє благородіє? Пригрів на грудях гадюку?» (Гончар, II, 1959, 78).