прозивати

ПРОЗИВА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., ПРОЗВА́ТИ, ву́, ве́ш, док., перех.

1. Давати кому-небудь прізвисько.

Банатом прозивали його,.. бо він служив при війську на Угорщині в Банаті і не раз розповідав про той свій побут у Банаті (Март., Тв., 1954, 58);

Ярослава звали Ярик Тато, мати і сестра, А на вулиці Школярик — Прозивала дітвора (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 117);

— Уже як у кого встряне [Карпо], як уїсться: точить-точить, поки-таки наскрізь не проточить! Так його піщани й прозвали Іржею (Мирний, І, 1949, 205);

Проньку Лукашевого.. прозвали Сорокою за ластовиння на обличчі (Донч., VI, 1957, 7);

Весь час з комсомольцями працюю, вчу їх, отож і мене, старика, прозвали тут комсомольцем (Літ. газ., 14.IX 1950, 2);

// Давати назву чому-небудь.

З гір аж до моря уступи сягають. Люди прозвали їх «Чортові сходи» (Л. Укр., І, 1951, 69);

// Звати, іменувати когось.

— А як твого батька прозивають? — Охрім Балаш (Н.-Лев., II, 1956, 309);

«Як зовуть тебе, молодче? Хто ти родом? звідкіля ти?» Відказав на те невольник: «Мохаммедом прозивають…» (Крим., Вибр., 1965,56);

— А як тебе батьки прозвали? — Леся… (Голов., Близьке.., 1948,136).

2. розм. Визначати, характеризувати кого-, що-небудь якимсь словом, означенням і т. ін., виявляючи своє ставлення.

І Цайлик і Немет прозивали його [Ласло] на вечері своїм земляком, плескали по плечу (Скл., Карпати, II, 1954, 106);

— Хе-хе-хе! І чого жахаються, дурні? — шамкає він беззубим ротом. — Діда Хо, що світ прозвав страхом? А дід цілком і не страшний… Ось погляньте!.. (Коцюб., І, 1955, 149);

Гармата добре частувала снарядами на всі кінці… Недаром лагідно прозвали її мамашею бійці (Гонч., Вибр., 1959, 162).

◊ Прозива́ти оста́нніми (уся́кими і т. ін.) слова́ми див. сло́во.

Джерело: Словник української мови (СУМ-11) на Slovnyk.me

прозивати

Значення в інших словниках