розпирати

РОЗПИРА́ТИ, а́ю, а́єш, недок., РОЗПЕ́РТИ, зіпру́, зіпре́ш, док., перех.

1. Тиском, напором зсередини викликати розширення, збільшення в об’ємі чого-небудь.

— Раби не чують, сплять важким сном, що розпирає їм груди спішним, нерівним диханням (Л. Укр., II, 1951, 242);

Соковита трава розпирає їм [коровам] боки, і вони ремигають (Гжицький, Чорне озеро, 1961, 200);

// безос. , розм. Робити здутим; роздувати.

Їмо було собі, як тільки в вікна світ, Що іноді аж розіпре живіт (Г.-Арт., Байки.., 1958, 145);

// безос. , розм. Виклика́ти опух; розпухати.

— Заболіла в мене нога.. Розперло мені її в коліні (Барв., Опов.., 1902, 222);

// безос. , розм. Починати дуже товстіти; ставати надмірно товстим, гладким.

Доріс Павлусь до парубка. Так його вигнало та розперло, такий став гладкий та опецькуватий! (Стор., І, 1957, 57).

2. перен., розм. Руйнувати, порушувати цілісність чого-небудь.

Здавалося, що величезна хвиля тих голосів розпирає стіни старої церковці (Фр., II, 1950, 196);

Дерева нависали над оградою, як тучі, місцями аж розпираючи її зсередини своїм гіллям (Гончар, Таврія, 1952, 167);

Як же почула скотина кров, як заревуть, як двинуть лавою — батечки, розперли й загони (Стор., І, 1957, 197);

В могилі я… знаю, вже бачу — в могилі… Устати б, розперти, розбити труну (Олесь, Вибр., 1958, 403).

3. перен. Оволодівати ким-небудь, переповнювати, охоплювати когось (про почуття, стан, настрій, думки і т. ін.).

Максим вискочив у коридор, як опечений. Злість розпирала його, клекотіла в грудях (Цюпа, Вічний вогонь, 1960, 112);

Полікарповича розпирало обурення (Ряб., Золототисячник, 1948, 152).

◊ Ту́га (ра́дість, обу́рення, лють, сміх, непри́язнь і т. ін.) розпира́є гру́ди (ду́шу, се́рце і т. ін.) кому — когось охоплює, переповнює якесь сильне почуття.

Вона живе в мені тепер якоюсь мрією, за котрою розпирає туга груди (Коб., II, 1956, 80);

Цілий день радість розпирала мені груди (Панч, На калин. мості, 1965, 15);

Обурення і сміх разом розпирають дівочу душу, але вона.. насупилась, гримнула на парубка: — Безсовісний ти, Левку..! (Стельмах, І, 1962, 152);

Цікавість розбирала мене, і глуха неприязнь уже не лише до господині, а й до господаря розпирали серце (Збан., Малин. дзвін, 1958, 21).