сито

СИ́ТО¹, а, с. Натягнена на обруч густа сітка, через яку просівають борошно та інші сипкі речовини або проціджують що-небудь.

[Катря:] Тітко! Чи дасте ж ви мені сита? Мені удосвіта борошно сіять (Кроп., II, 1958, 363);

Огириха з невісткою за столом вареники ліпили — чепурними біленькими трикутничками розкладали на ситі (Головко, II, 1957, 141);

*Образно. Небо сіє дрібненький дощик на густе сито (Коцюб., II, 1955, 53);

Його ввічливість і доброзичливість цідились крізь сито холодної офіціальності (Баш, Надія, 1960, 232);

*У порівн. — Як було в неділю ляжу спочивати під причілком на призьбі, то він вирве здорову, як сито. лопушку [лопушину], сяде коло мене в головах та й каже: «Спіть, мамо, а я буду од вас одганяти мухи» (Н.-Лев., VI, 1966, 326);

// техн. Пристрій у вигляді металевого листа з дрібними дірочками або сітка для просіювання та сортування сипких речовин.

Дротяне сито; Сито сортувальне;

// спец. Прилад для визначення тонкості млива.

◊ Пройти́ (перейти́) крізь си́то й ре́шето — багато побачивши, зазнавши в житті, здобути великий досвід, набути спритності.

Волосний писар, що вже двадцять і один рік писарює, пройшов крізь сито й решето і знає добре, де чим пахне, догадавсь, що цей учитель… теє [неблагонадійний]… (Гр., І, 1963, 322);

Він знав, що статечні господарі суворо осуджують оту «відьомську бабу», котра на свому [своєму] віку перейшла крізь сито й решето (Речм., Весн. грози, 1961, 117);

Як (мов, на́че і т. ін.) крізь [густе́] си́то:

а) (у сполуч. із сл. сіяти, сіятися і т. ін.) густо, безперервно (про дощ, мряку).

Дощ не вгавав, а по-вчорашньому сіяв, як крізь сито (Мирний, І, 1949, 335);

Тисячі ніг місили грязюку.., а зверху, немов через густе сито, сіявся дощ (Хижняк, Тамара, 1959, 163);

б) (у сполуч. із сл. видно, бачити і т. ін.) невиразно, нечітко, неокреслено.

Небо насунулось важкими хмарами, а нафтові ліхтарні на вулицях видно було мов крізь сито (Фр., VII, 1951, 407);

Від вітру у Півня сльозилися очі, і він бачив козака на коні, як крізь сито (Панч, Гомон. Україна, 1954, 249).

СИ́ТО². Присл. до си́тий.

Частовані дбайливо, мудро й сито, Як дома почувають [гості] тут себе… (Рильський, Сад.., 1955, 62);

Радивон сам любив сито з’їсти, п’яно спити (Горд., Дівчина.., 1954, 153);

Селянськими мозолями пани сито живуть (Укр.. присл.., 1963, 100);

Він навіть лагідно і сито якось посміхається (Збан., Єдина, 1959, 68);

// у знач. присудк. сл.

— Та яке ж це життя..?! — схлипували жінки. — Ані доспати, ані попоїсти… Все, що здобудеш — панові… Аби йому сито було (Тулуб, Людолови, І, 1957, 48).