славно

СЛА́ВНО, присл.

1. Присл. до сла́вний 4.

[Катря:] Він і співа славно, голосно та так чуло (Стар., Драм. тв., 1941, 21);

Як славно червоною глиною підведена призьба (Стельмах, І, 1962, 649);

[Сашко:] Ніхто ж так славно не розкаже нам про природу, як Надійка (Мороз, П’єси, 1959, 12);

Великая настала січ! Троянці дуже славно бились, Рутульці трохи поживились, Насилу розвела їх ніч (Котл., І, 1952, 250).

2. рідко. Із славою.

Раз умирати кождому [кожному], але славно вмирати — се не кождому лучається (Фр., VI, 1951, 89);

В одній сім’ї зростали, Разом ішли на бій І славно умирали Гастелло, Кошовий (Нагн., Вибр., 1950, 189).

3. у знач. присудк. сл. Про почуття задоволення, приємності, яке охоплює кого-небудь.

— Учора я ходив ген аж за ліс. Славно так. Попід лісом ідеш, не душно, пташки співають (Мирний, III, 1954, 346);

Славно у тій пасіці. Дихать — не надихаться! Легко, вільно! (Вовчок, І, 1955, 382);

Татко наказав посипати свіжим піском усі стежки коло будинку.. Славно буде! Чудово! (Л. Укр., III, 1952, 663);

І так мені славно стає на душі, що я вже не якийсь там пастушок, а стаю женцем (Стельмах, Щедрий вечір, 1967, 68).

4. у знач. виг., рідко. Уживається на означення схвалення, згоди; добре.

— Славно, славно! — закричали всі звірі і дуже величали Лисову розсудливість (Фр., IV, 1950, 69);

Обняла [Маруся] опришка і поцілувала в повні губи. Гомін одобрення [схвалення], трохи насмішливого, трохи заздрісного, пройшов покоєм.. — Славно! Славно! — кричала гості. — Ще раз! (Хотк., II, 1966, 75);

— Я ще змалку таку охоту маю до грамоти, що господи! — От і славно!.. Приходь щовечора до мене, будемо вчитися (Коцюб., І, 1955, 447).