спокутувати

СПОКУ́ТУВАТИ, ую, уєш, недок. і док., рідко СПОКУ́ТАТИ, аю, аєш, док., перех. і без додатка. Заслуговувати чим-небудь прощення за щось.

Все виглядало непривітним та страшним, мов то не житво було колись людське, а темні кам’яниці, в яких спокутували грішні душі (Мирний, III, 1954, 305);

— Ви мусите забути той інцидент. Я, я його спокутувала цим приїздом до вас, у ваш… Чадак (Ле, Міжгір’я, 1953, 74);

— А ти ж як хотів? — Очі Валерія Івановича посуворішали. — Проштрафився, то й спокутуй (Гончар, Бригантина, 1973, 9);

За що, не знаю, а караюсь, І тяжко караюсь! І коли я спокутую, Коли діжду краю, Не бачу й не знаю!! (Шевч., І, 1963, 241);

// Нести покарання за злочин, провину; розплачуватися.

[Xрапко:] Чуєш — тільки побачу я його у своєму дворі, тільки дійде до мене чутка, що він топчеться біля тебе — не жалкуй тоді на мене, як доведеться тобі черницею вік спокутувати,,. (Мирний, V, 1955, 176);

Боря просив [учителя], аби призначену Валентинові кару поділити їм на двох, бо так спокутувати легше (Гончар, IV, 1960, 79).

Споку́тувати (споку́тати) гріх (гріхи́):

а) молячись, дотримуючись посту і т. ін., заслуговувати прощення за що-небудь, зроблене проти релігійно-моральних догм, настанов і т. ін.

Щоб спокутувати свій і чоловіків гріх, Горпина почала все більше давати милостиню бідним людям, молилась у церкві, у себе вдома, заливаючись слізьми (Цюпа, Назустріч.., 1958, 64);

— Промайнуло життя, немов та петрівчана нічка, перебігло, немов та весняна вода, зісталося того віку, як на комариний носок: не встигну й гріхів спокутати (Л. Янов., І, 1959, 332);

б) визнаючи свою провину перед ким-, чим-небудь, намагатися її виправити.

Високоповажаний і дорогий пане Володимире!..Маю надію скоро побачитись з Вами і тоді вже спокутую всі гріхи свої перед Вами за довге мовчання (Коцюб., III, 1956, 315);

— Дозвольте спокутувати свій гріх перед Вами, Андрію Олександровичу: після наради я був такий схвильований, що забув подякувати вам… (Шовк., Інженери, 1956, 369);

В бою нема того в заводі, Щоб в тил знаходити шляхи. У роті схибив, так у взводі Свої спокутуєш гріхи (Мал., Серце.., 1959, 228);

Споку́тувати (споку́тати) життя́м що — умирати, жертвувати собою ради чого-небудь.

[Орест:] Любо, єдина моя, не плач! Я життям готов спокутувать ту хвилину, коли я нібито по волі розстався з тобою (Л. Укр., II, 1951, 89);

Споку́тувати (споку́тати) [свою́] вину́ (прови́ну) — добрими ділами, вчинками, доброю поведінкою намагатися заслужити прощення за що-небудь, зроблене проти кого-небудь.

— Ні, я наперед уже вдесятеро спокутував свою вину, заким іще поповнив її! (Фр., I, 1955, 339);

— Є нагода спокутувати вам свою вину перед трудовим народом (Гончар, II, 1959, 77);

— Винен я, винен. Розумію і все, все зроблю, брате, щоб спокутувати провину… (Скл., Карпати, II, 1954, 204);

Він би найбільшу муку стерпів, найбільшу кару переніс, аби спокутати свою провину (М. Ю. Тарн., День.., 1963, 337).