спірка

СПІ́РКА, и, ж.

1. Серйозна суперечка; сварка.

Казала [Гаїнка] тільки, що була в матері і там при їй сталася спірка в діда Дороша з сином (Гр., II, 1963, 386);

Онисько оселився в батьківській хаті доглядати москалевої худоби. І стала та худоба кісткою в горлі як в одного брата, так і в другого. Піднялася за неї спірка та ворожнеча між братами (Мирний, І, 1949. 217);

— Батька твого за землю з світу зжив Когут., Підговорив Боярчука Микиту. Завели спірку за межі, і той мого Романа люшнею… Череп провалив… (Цюпа, Назустріч.., 1958, 46);

Від безпросвітних злиднів Глущуки не знали й дня, щоб не було в їхній хаті спірки (Чорн., Визвол. земля, 1959, 9);

// Сперечання, лайка.

Марта, справді, пересилюючи себе, слухала пересуди, не бажаючи образити сусідку, а ще більше заводити з нею спірку (Горд., II, 1959, 291).

[Бу́ти] в спі́рці — порвати стосунки, не розмовляти з ким-небудь.

Марко в спірці з дояркою Санькою був, що своїх корів занехаяла, а Маркові заздрила, насміхалася… (Горд., Дівчина.., 1954, 13).

2. Те саме, що спір¹ 1.

[Петро:] Та об чім у вас спірка?.. [Печариця:] Ганні Васильовні не подобалися мої думки (Мирний, V, 1955, 147);

[Маша:] У нас маленька спірка на історичну тему, товаришу Лотоцький (Мик., І, 1957, 238);

Ці спірки про сюжет перетворилися для нас у щось на зразок шахової гри без дошки (Донч., VI, 1957, 621).