спіх

СПІХ, у, ч.

1. розм. Те саме, що по́спіх 1.

За годину приїхав добродій Брянський. Той спіх, з яким він увійшов у господу, досить свідчив, що славетний лікар звик навіщати або дуже слабих, або занадто нетерплячих гонорових пацієнтів (Л. Янов., І, 1959, 133);

Ще кілька хвилин — і, може, вже буде пізно. Почав спішити — і мало не завалив усієї будови. Ні, тут спіхом нічого не зробиш (Хотк., І, 1966, 117);

Чого б їм було вириватися зараз, коли нічого не трапилось? А то ж отакий спіх. Що за така причина? (Головко, II, 1957, 323).

Без спі́ху — те саме, що Без по́спіху ( див. по́спіх).

— Тепер,— каже Дуб,— скористуємось ми: Зостануться з нами охочі, А решта, без спіху, нехай по черзі За плесом зника в кучерявій лозі (Стар., Поет. тв., 1958, 220);

Можна принаймні цигарку без спіху викурити (Головко, І, 1957, 280);

Не к спі́ху, рідко — немає необхідності поспішати з чим-небудь, щось не потребує негайного виконання.

— Я вірю, що ви не забудете занести [книгу] до вашого від’їзду.— Я можу навіть завтра. — Ні, ні. Зрештою, це ж не к спіху. Ви занесете її перед самим вашим від’їздом (Головко, II, 1957, 489).

2. розм., рідко. Моторність, спритність.

Параска і наймичку розщитала, бо при її [Галиному] спіху наймичка була лишня (Мирний, IV, 1955, 115).

3. діал. Результат, успіх.

Узяла [Оксана] голку, протягла нитку, та й забула узлика зав’язати, та сіла край віконця і давай би то шити. Знай виводить та виводить… і спіху нема (Кв.-Осн., II, 1956, 438).