уже

УЖЕ́ (ВЖЕ).

1. присл. Указує на остаточне здійснення чи настання дії, явища, ознаки, стану.

Уже і сонечко зійшло, Уже й зайшло, смеркати стало (Шевч., II, 1963, 116);

Уже шістнадцятий годок минає Олесі, вже й свати почали в хату навертатись (Вовчок, І, 1955, 21);

Уже сьогодні їх заручають, А через тиждень і повінчають… (Л. Укр., І, 1951, 322);

Тепер Іван був уже легінь, стрункий і міцний, як смерічка (Коцюб., II, 1955, 313);

Троянівка ще спала, хоч по деяких хатах уже світилося (Тют., Вир, 1964, 8);

Сад стояв уже під сонцем, як рожевий дим, Вже на вітах стало тісно гронам восковим (Вирган, В розп. літа, 1959, 37);

У битві кривавій все тоне, хитається проклята мла… То Армія наша Червона у наступ уже перейшла (Сос., II, 1958, 461);

Глухо, вже по-осінньому гули дерева (Гончар, III, 1959, 191);

В Обухівку Давид прийшов зарані.. Село вже жило. Дружно курились димарі хат, рипіли журавлі біля криниць (Головко, II, 1957, 182);

// розм. Уживається у функції стверджувального речення.

Прийшлось Івасеві жмуритись. Не вспів він очі закрити, як Грицько крикнув: «Уже!» (Мирний, IV, 1955, 8);

// Указує на певну зміну якоїсь дії, ознаки або предмета, місця, часу і т. ін.

— А що, Хмелинонько, уже не жаль кілочка? Недавнечко у тебе красувавсь, Тепер прилипла до дубочка?.. (Гл., Вибр., 1951, 144);

— Що ти там думаєш? — зовсім уже розсердився козак (Довж., І, 1958, 236);

— Не заблудилися в степу, товаришу старшина? — уже привітніше запитував їздовий, що ніс варту (Гончар, III, 1959, 193);

Ти пішов лейтенантом, де тане далечінь у холодних огнях. Може, в чині уже капітана ти проходиш грозовий свій шлях (Сос., II, 1958, 446);

Улас поїхав додому. Уже дома він одержав кілька листів від товаришів (Тют., Вир, 1964, 63);

Уже потім призналася [Зінька], що сама боялася дуже і вартувала надворі весь день (Головко, II, 1957, 180).

2. присл. Уживається для підкреслення тривалості відрізка часу, названого в реченні.

[Палажка:] А давно ти з дому? [Xимка:] От уже третій рік на покрову кінчиться (Мирний, V, 1955, 220);

Соломії докучав голод. Уже другу добу вона нічого не їла (Коцюб., І, 1955, 363);

Ліг велет, — думав, на часок, та й спить уже століття (Л. Укр., І, 1951, 459);

// З дієсловами наказового способу вживається при вираженні нетерпіння, незадоволення і т. ін., що стосується висловленого в реченні.

— Та пий уже! — крикнула Горпина (Мирний, І, 1954, 240);

Потім згадаються зоряні літні ночі та буйні жита… аж поки прийде нечутна біла сестра з тонким профілем і покладе руки на гаряче чоло. — Спіть уже! (Головко, II, 1957, 167).

3. підсил. част. Уживається для підкреслення, підсилення названої дії або ознаки, обставини і т. ін.

Брюховецький сам не знав, чого злякавсь; так уже грішна душа його тривожилась (П. Куліш, Вибр., 1969, 185);

— Ну, вже й морози! Ще таких цю зиму й не було… (Мирний, І, 1949, 162);

Тепер тільки дещо про турецьку кріпость скажу.. От уже страшна будова, нехай їй цур! (Л. Укр., V, 1956, 11);

— Воля? Може, й буде коли, тільки нам її не видать. Може, ти ще й побачиш, а вже мені то не доведеться (Хотк., І, 1966, 95);

// Уживається для підкреслення кількості чого-небудь.

Роман уже не раз і не два виходив в той зелений закуток огороду і наглядав з-за тину: він знав, коли молоденька Соломія виходить до криниці по воду (Н.-Лев., VI, 1966, 303);

Василь протанцював уже три вулички (Довж., І, 1958, 89).

А що вже — а скільки.

— А що вже мати наплакалась та набралась лиха, то, мабуть, нікому не доводилось так бідувать (Н.-Лев., II, 1956, 258);

Куди́ вже йому́ (їм і т. ін.);

Де вже (йому́, їм і т. ін.) — хто-небудь нездатний, неспроможний на щось або до чогось.

Прокіп блідий, аж зчорнілий, од вітру валиться.. Куди вже йому женитися (Коцюб., II, 1955, 29);

— Де вже тобі молотити? Спершу од’їстися треба, оклигати (Добр., Очак. розмир, 1965, 184);

На що вже — навіть.

На що вже горобці — і ті попритихали І прислухаться стали (Гл., Вибр., 1951, 105);

Та вже ж; Уже́ ж — звичайно, справді.

— Та вже ж важко за нелюбого йти! (Вовчок, І, 1955, 228);

— А Явдоху хто з світа звів? — питає гостро Чіпка.. — То це я, сину?.. — Уже ж не я… (Мирний, І, 1949, 410);

— То Василько живий? — скрикнули разом Яким і Олена. — Та вже ж живий… (Коцюб., І, 1955, 84);

Та й уже>́ — і все, і кінець.

— Що там! Постріляти [людей] та й вже (Коцюб., II, 1955, 98);

— Не відаю, як з кіньми… — Займемо, та й уже! (Загреб., Диво, 1968, 150);

Чи вже ж — невже.

— За що ми будемо платить такі скажені гроші? Чи вже ж за ті лисі гори! (Н.-Лев., II, 1956, 260).