цить

ЦИТЬ, виг., розм. Уживається як заклик до тиші, мовчання.

Катря припинилася. — Що він таке співає? — спиталася, вжахнувшися співу того: — що він співає? — Послухаймо,— кажу,— то й почуємо… Ходім ближче.— Цить! Постривай! — шепоче мені (Вовчок, І, 1955, 203);

— Цить, пане гетьмане! Буде й того, що ти знатимеш, хто був Сомкові катом,— каже Кирило Тур (П. Куліш, Вибр., 1969, 185);

В Заячій балці кроків за сто попереду гострозорий Марко помітив биків, що стояли прип’яті до телеграфного стовпа.— Це Денис, він погнав раніше мене,— зашепотів Марко. — Ану, цить… (Тют., Вир, 1964, 9);

// Уживається як заборона галасувати, кричати, лаятися і т. ін.

— Цить! а то як візьму кочергу, то й зуби визбираєш,— крикнула Кайдашиха й скочила з місця (Н.-Лев., II, 1956, 290);

— Цить! Не верещи! — Коловратський шльопнув його своєю величезною долонею по тім’ю і насунув розплющений капелюшок аж до підборіддя (Смолич, II, 1958, 37);

// Уживається для того, щоб умовити людину (перев. дитину) не плакати.

— А цить же, Аничко! Та бо не плач!.. (Март., Тв., 1954, 156);

— Чого ти сумний такий? — Чоботи порвались,— плачу.— Цить, кажуть [учитель], у мене зайві є (Тесл., З книги життя, 1949, 40);

Івась хлипав, утираючи кулаком сльози. — Цить, цить! — казав дід (Мирний, I, 1954, 289);

Спи, мій маленький, Цить. Зайчик сіренький Спить (Воронько, Коли вирост. крила, 1960, 53);

*Образно. Ой не плач, моє серце, ой цить! Нехай плачуть маленькії діти! (Вороний, Вибр., 1959, 48).