чар

ЧАР, у, ч.

1. заст. Чари (у 1 знач.).

Як поїхав козаченько яром,— перелита доріженька чаром (Сл. Гр.);

— Суміш вона приготує і зілля підсипле в неї. Тільки тебе не здолає той чар,— того не допустить Зілля, що дам я тобі, чарівне (Гомер, Одіссея, перекл. Б. Тена, 1963, 130);

І заворушились по темних нетрях між берегами, між очеретами та болотами сиві, волохаті сни та обмари, захитали тінями й валом повалили на села всі дороги й шляхи переливати чаром (Вас., І, 1959, 228);

*У порівн. Немов якимось чаром повіяло на тварину од ясних очей [Штефана] — вона полохливо закліпала безвійними очима (Вас., II, 1959, 8).

2. перен. Те саме, що ча́ри 3.

Довкола пішоходів повно було того могучого чару літньої гірської природи, запаху, зелені, свіжості, тепла, кукання, шелесту (Фр., III, 1950, 16);

Всі вони [бійці] разом і кожний зокрема нагадували йому синів не зовнішніми своїми рисами, мабуть, а тим всезагальним чаром, що властивий рано змужнілій юності (Перв., Атака.., 1946, 105);

Ти [пісне] словом ніжним колисковим Благословляла нас, дітей. Ми в тебе вчились чару мови Пізнать звучання золоте (Брат., Грудка.., 1962, 11);

Пішов я до нього [М. В. Лисенка]: — Чолом, наш кобзарю! Спасибі тобі, український співаче, за славні пісні, що у них стілько чару, за серце твоє, молоде і гаряче! (Мак., Вибр., 1954, 380);

Гучні оплески вкрили останні слова юного промовця. Аплодували всі,— такий великий чар був його незвичайної казки (Кол., Терен.., 1959, 170).