чаїний

ЧАЇ́НИЙ, а, е. Прикм. до ча́йка¹.

Чорноморські чую хвилі, Квиління золотих чаїних зграй (Мур., Повість.., 1948, 46);

Раптом весь чаїний гурт стріпнув крильми, шурхнув убік (Збан., Мор. чайка, 1959, 23);

// Належний чайці.

Блакитні шати, щуки сплеск, чаїний голос над водою (Ус., Шість, 1940, 35);

Так невже у цій хаті вона [Чайчиха] в пояс вклонялася батькам і людям, ждучи, сподіваючись від них на своє, хай невеличке, але не чаїне щастя (Стельмах, І, 1962, 34);

// перен. Пройнятий жалом і тугою.

Листів од сина чогось нема… В тривозі я, журба за ним глуха, чаїна у серці раною зія (Сос., II, 1958, 468);

Зайшов у двір солдат-каліка, І занімів його язик. Лиш сльози, матері, мов ріки, Та сестричок чаїний крик… (Гірник, Стартують.., 1963, 75).