чорно

ЧО́РНО. Присл. до чо́рний 1-4,9.

Море під сильним вітром шуміло збурено й чорно (Мик., II, 1957, 219);

— А що потім? Що було потім?.. Я з ранку до ночі робила чорно. За хвостами світа не бачила (Жур., Нам тоді.., 1968, 88);

Швендяв карлик за перевізниками, заважав їм робити своє діло, лаявся чорно (Загреб., Диво, 1968, 507);

Марті він чомусь здався в ту мить страшенно схожим на отих святош, які чорно грішили цілий рік, а потім на два тижні ходили одмолювати гріхи в київську Лавру (Собко, Срібний корабель, 1961, 201);

[Лучицька:] Ти мені не ймеш віри? Невже ти зміг про мене так чорно помислити? Антосю, що ж це? (Стар., Вибр., 1959, 437);

// у знач. присудк. сл.

Довго жадібно їв [Йонька ожину].. В роті чорно, як у горщику з-під бузини, губи чорні, вуса чорні, а він усе їв і їв (Тют., Вир, 1964, 437);

В хаті було чорно, як у димарі. Чорна постіль зібгана лежала на полу (Коцюб., І, 1955, 47);

Дітки поснули, сплять спокійно сини маленькії, а на городі вітер шумить вербами, надворі чорно; блискавиця поблискує (Вовчок, I, 1955, 246).

◊ [Аж] у ро́ті чо́рно див. рот;

Чо́рно пе́ред очи́ма — уживається при вказівці на велику втому, знесилення організму (від важкої роботи, хвороби, переживання і т. ін.).

— Бог би тебе скарав, Саво! Мені з жури чорно перед очима, а ти ще приходиш і їси моє серце! (Коб., II, 1956, 35).