зоріти

БЛИЩА́ТИ чим і без додатка (давати блиск, бути блискучим, відбиваючи світло), БЛИСТІ́ТИ рідко, БЛИЩА́ТИСЯ без додатка, рідко, СВІТИ́ТИСЯ підсил., СВІТИ́ТИ підсил., СЯ́ЯТИ підсил., СІЯ́ТИ підсил. заст., поет., ПРОМЕНІ́ТИ підсил., ПРОМЕНИ́ТИСЯ (ПРОМІНИ́ТИСЯ) підсил., ЗОРІ́ТИ підсил. поет., ЯСНІ́ТИ. До обіду корабель неначе вдруге народився: блищав вимитими бортами, сяяв палубою (Д. Ткач); Ввечері освітлювалося електрикою дно шафи і метал блистів ще яскравіше (Ірина Вільде); Коні були вже вичищені, фаетон приготований, упряж блищалася, мов дзеркало (І. Франко); Тепер місячні ночі, на морі чудесно.. Саме тепер світиться море, особливо там, де темна вода (М. Коцюбинський); Роса світила і відбивала дорогим самоцвітним камінням (Панас Мирний); Не було ні срібла, ні золота, що тепер сіяє на Лаврі всюди; усе було тоді убогенько (П. Куліш); Раптом блиснули в мороці вікна соннії будинків, пробудились на хвилину та одразу і загасли, тільки відблиском тремтючим ледве-ледве променіють... (Дніпрова Чайка); Іскриться струмінь; в голубім сріблі Веселка крає, вістівниця миру, Гаптуючи ранкову тишу сіру, І на зеленім промениться склі (М. Рильський); Величезне око худобини раз по раз то згасало, то промінилося проти місяця, мов самоцвіт (М. Стельмах); Трилінійні рушниці в руках, і на кожній зоріє багнет... (В.Сосюра); Затока ясніє перед хлопцем, як довгасте блискуче люстро (О. Донченко). — Пор. 1. бли́скати, 1. світи́ти.

БЛИЩА́ТИ чим і без додатка (про очі, погляд — світитися внутрішнім світлом під впливом сильного почуття), БЛИСТІ́ТИ рідко, ГОРІ́ТИ підсил., ПАЛА́ТИ підсил., ПАЛАХКОТІ́ТИ (ПАЛАХКОТА́ТИ) підсил.; СВІТИ́ТИСЯ підсил., СВІТИ́ТИ підсил., СЯ́ЯТИ підсил., СІЯ́ТИ підсил. заст., поет., ІСКРИ́ТИСЯ підсил., ПРОМЕНІ́ТИ підсил., ПРОМЕНИ́ТИСЯ (ПРОМІНИ́ТИСЯ) підсил., ЗОРІ́ТИ підсил. поет. (блищати від якого-небудь приємного збудження, радісного почуття і т. ін.); ЖЕ́ВРІТИ без додатка (блищати на темному фоні, в сутінках і т. ін.). Очі її блищали недобрим вогнем (С. Скляренко); Біле лице її як крейда стало, очі горіли огнем, уста тремтіли, і вся вона трусилася, мов трясця її била (Панас Мирний); У хлопця задиркувато світилися очі (Л. Дмитерко); Голос його тремтів; лице горіло; очі світили радістю (Панас Мирний); Тарас зустрівся поглядом з Ганною. Вона мовчала, тиха голубка, тільки очі сяяли і променилися (О. Іваненко); Її очі сіяли, обличчя злегка зашарілось, рухи стали жвавіші (Леся Українка); І за кожним словом оченята їй іскрились, блищали, і голос бринів незвично, як буває тоді, коли людину переповнює почуття якоїсь потаємної радості, почуття велике й нестримне... (О. Гончар); На його молодому обличчі, свіжому з морозу, мов ліхтарі, променіли великі карі очі (П. Панч); Одні очі жевріли спідлоба в глибоких ямах (Панас Мирний).

СВІТА́ТИ безос. (про настання світанку, ранку), РОЗВИДНЯ́ТИСЯ, РОЗВИ́ДНЮВАТИСЯ, СІРІ́ТИ, ДНІ́ТИ, РОЗСВІТА́ТИ, РОЗСВІТАТИСЯ, СВІТЛІ́ТИ, СВІТЛІ́ШАТИ, ЯСНІ́ТИ, ЗОРІ́ТИ, ЗОРЯ́ТИ розм., МРІ́ТИ. — Док.: розвиднитися, розсвіну́ти, посвітлі́ти, посвітлі́шати. Почало світати... Зорі меркли у синьому небі, само воно біліло (Панас Мирний); Благаю Бога, щоб світало, Мов волі, світу сонця жду (Т. Шевченко); Розвиднялось. Світлішало небо, бліднули зорі (О. Іваненко); Іще надворі й не сіріє, А Клим уже до річки йде (С. Воскрекасенко); Гості роз'їхались вже, як дніло надворі (І. Нечуй-Левицький); На сході починає світліти. Яскравіше вимальовуються корпуси і димар тартака (С. Чорнобривець); На сході світлішало (З. Тулуб).

СВІТИ́ТИ (про вогонь, небесні світила, ліхтарі тощо — випромінювати світло), СВІТИ́ТИСЯ, ГОРІ́ТИ, ПРОМЕНІ́ТИ, ПРОМЕНІ́ТИСЯ, ПРОМЕНИ́ТИСЯ, ПРОМІ́НИТИСЯ, ЗОРІ́ТИ поет.; МЕРЕХТІ́ТИ, БЛИ́МАТИ, МИГТІ́ТИ, МРІ́ТИ, ІСКРИ́ТИСЯ, ТРЕМТІ́ТИ, ТРІ́ПАТИСЯ, МИГА́ТИ, ПОЛИ́СКУВАТИ, РЯХТІ́ТИ, ЛУ́ПАТИ розм., БЛИ́КАТИ діал. (світити нерівно й тремтливо); СЯ́ЯТИ, СІЯ́ТИ, ВИСВІ́ЧУВАТИ, ПАЛА́ТИ, ЯСНІ́ТИ, ЯСНИ́ТИСЯ, ПОЛУМ'ЯНІ́ТИ, ПОЛУМЕНІ́ТИ рідше, ПОЛОМЕНІ́ТИ рідше, ПЛОМЕНІ́ТИ поет., ПЛОМЕНИ́ТИСЯ (ПЛОМЕНІ́ТИСЯ) поет. рідше, СЯ́ТИ заст. (яскраво світити); ПАЛАХКОТІ́ТИ, ПАЛАХКОТА́ТИ рідше, ПАЛАХТІ́ТИ, ЖАХТІ́ТИ (світити яскраво, але нерівно); ПРИСВІ́ЧУВАТИ (випромінювати неяскраве світло); ЛЮМІНЕСЦІЮВА́ТИ спец. (світити холодним світлом); ПРОСВІ́ЧУВАТИ, ПРОСВІ́ЧУВАТИСЯ (світитися, пронизуючи щось). Світить місяць, та не гріє (прислів'я); Блимала лампа без скла й більше чадила, ніж світила (І. Нечуй-Левицький); Ми встаємо з півнями; Ще світяться по місту ліхтарі (П. Грабовський); Троянівка ще спала, хоч по деяких хатах уже світилося (Григорій Тютюнник); Горіли електричні лампи. Був вечір (Ю. Яновський); Сонце ледве променіє, І на сході вже світає (Леся Українка); Все небо мерехтіло зорями (О. Гуреїв); В хижі світилося, блимав олійний каганчик (П. Загребельний); Сіріє мла долин, Мигтять огні (М. Зеров); Ми під явором сиділи, А над нами зірки мріли (І. Манжура); Не зважав (місяць) ні на зорі, що іскрилися довкруги нього, ні на білі хмари (Н. Кобринська); Там тисячі зірок одна перед другою вигравають: та лупає, а та труситься тихо (Панас Мирний); В небі чистім і прозорім Сонце сяє (М. Рильський); Мені зоря сіяла нині вранці, устромлена в вікно (В. Стус); Перед вікном висвічував повний місяць (О. Гуреїв); Свічка тихо і рівно палала (М. Коцюбинський); Полум'яніло серпневе сонце (Н. Рибак); Пломеніють багряні заграви пожеж (С. Скляренко); Снується тихо ясна ніч.. І тисячі на небі свіч Палахкотять над головою (С. Руданський); У ярмах народів конали ідеї.., Та всюди зоря палахтіла (І. Драч); Пожаром жахтить небокрай (А. Малишко). — Пор. 1. бли́скати, 2. бли́скати, 1. блища́ти.