зникнути

1. (перестати бути видимим) зникнути (пропасти, щезнути) з очей; (пропасти невідомо куди) був (була, було, були) та загув (загула, загуло, загули); не було й духу, й сліду; мокре місце залишилося від чого.

Злякалась Миша та притьмом, Поміж травою, лопушком з переполоху почухрала. Туди-сюди – й з очей пропала (Глібов, Вибрані твори, 1957, с. 54); Вона згадала, що той палац, мов пишний сон, був та й загув, неначе його вітром рознесло, як розносить весняний туман гарячого майського ранку (Нечуй-Левицький, 7, 1966, с. 209); Була ще й Італія, та, як кажуть, загула. Може ще й не зовсім загула, але гуде (Остап Вишня, 1, 1974, с. 26); – Було й інше назвище, та загуло. Бо Ірина Михайлівна розвелася з своїм чоловіком, – додала хазяйка… (Нечуй-Левицький, 9, 1967, с. 27); І незважаючи на те, в академії Петра Могили, с. Димитрія Туптала й інших не було й духу, й сліду тих давніх діячів України (Нечуй-Левицький, 2, 1965, с. 9); Оце бій! З благодаті тільки мокре місце залишилося! (Остап Вишня, 1, 1974, с. 106).

2. (швидко, відразу зникнути) як вітром здуло (здмухнуло) кого, що; як вітер згинув; як віл (лиз, лизь, лизень) злизав кого, що; як (наче, ніби, мов, неначе) корова язиком злизала кого, що: як (наче, ніби, мов, немов) язиком злизало кого, що, безос.

І хоч щойно завдав тобі образи, від якої, здавалось би, має залишитись у ньому бодай слід каятьби, одначе невдовзі все це з нього як вітром здмухнуло (Гончар, б, 1979, с. 43); А той давно з його грішми десь, як вітер, згинув (Руданський, 1, 1972, с. 165); [Палажка:] Шукала, шукала Феньки – як лизь злизав! (Панас Мирний, 6. 1970, с. 209); Знову раптом зник. Немовби й не було його тут. Як лизень злизав Козака (Ільченко, Козацькому роду нема переводу. 1958, с. 59); Одинадцять твоїх самольотів – як корова язиком злизала (Яновський, 1, 1982, с. 215); От прийшло лихо і, мов корова язиком, злизало щастя (Коцюбинський, 1, 1961, с. 21); [Василь:] Бог покарав мене: я погорів. Уся худібонька пропала, Неначе язиком корова ізлизала (Глібов, Вибрані твори, 1957, с. 64); Рік, другий – і хатку, повітку, бичків та кобилу як язиком злизало (Яновська, 1, 1959, с. 303).

3. (безслідно зникнути) як (мов, ніби, наче, неначе) провалитися (піти, пропасти) крізь (під) землю; як у землю ввійшли (запалися): як (мов, немов) вода змила (умила) кого; як (мов, наче, неначе) у воду впасти (пірнути, канути); мов у ополонку пірнув; мов камінь у воду; і сліду немає (не стало) чийого; і слід загув (простиг, замело) за ким; і слухи загули чиї; як за водою пішов; як [димом] здимів; за вітром полетіти (піти); (зникнути назавжди) піти (відійти, канути і т. ін.) у вічність, книжн.; відійти у небуття, книжн.; піти (відійти, одійти, канути) в [далеке] минуле, книжн.; канути у (в) лету, книжн., заст.

Переходить день; минає другий, третій… Як крізь землю провалився! (Панас Мирний, 2, 1969, с. 108); Кума десь ділась, неначе крізь землю провалилась (Нечуй-Левицький, 3, 1965, с. 328); Палажці треба було йти знову у Лавру на діяння, щоб їсти паску у Лаврі, а Мелашка неначе крізь землю пішла (Нечуй-Левицький, 3, 1965, с. 383); [Юрко:] А коли правда і закон потоптані в болото, а свої не рятуватимуть, а топитимуть їх [правду й закон], то такому краєві провалитись краще під землю, щоб покрила вона мерзоту од світу (Старицький, 3, 1964, с. 247); За хвильку й заки ми ще вспіли промовити до себе хоч слово. зникли всі троє так скоро, як би в землю запалися (Кобилянська, 1, 1962, с. 141); Повернулись пани на державу, і всі музики та танці як вода умила (Марко Вовчок, 1, 1955, с. 172); Пропав Стьопка, як у воду впав… (Панас Мирний, 2, 1969, с. 125); Через день виїхав з Ковалівки і мов у воду впав (Збанацький, 1, 1974, с. 274); Онопріенки неначе в воду впали (Нечуй-Левицький, 4, 1966, с. 233); – Хай тепер переді мною вклоняються злидні, – похижішали очі Карпа. – Горицвіт залишився чи подався на схід? – Десь як у воду канув (Стельмах, 3, 1982, с. 301); Як поїхала, то як би в воду пірнула (Кобилянська, 1, 1962, с. 174); [Бичок:] …А Максим з переляку, чи може від сорому, кудись щез, мов у ополонку впірнув! (Кропивницький, Вибрані твори, 1967, с. 211); – Ще як забрали, бідолашного [чоловіка], австрійці, так відтоді, мов камінь у воду (Д. Бедзик, Студені води, 1959, с. 18); [Пилип:] Може, вода забрала, бо на другий день під скалами, біля річки, вибачайте, знайшли й книги, й газети, що він односив до двору, а самого і сліду нема! (Карпенко-Карий, 3, 1961, с. 307); Югне Андрійко з хати – і слід загув!.. (Марко Вовчок, 1, 1955, с. 275); Коли він [Яків] вирвався з-поміж жінок і вибіг насеред двору – панича уже і слід простиг (Панас Мирний, 1, 1968, с. 196); Покликали старосту, кинулись за москалями.., та їх уже і слід замело (Панас Мирний, 2, 1969, с. 156); Минули жнива – за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув (Франко, 2, 1950, с. 79); В її голосі одразу ж обізвалися сльози: – Даремно поспішали. Не буде, діду, цього весілля! – Не буде? – не дивується, тільки пильно вдивляється у неї старий. – пішло за водою? (Стельмах, 5, 1983, с. 41); Зосталась, правда, ще худоба та грошики, котрі їм кріпаки наскладали та за кріпаків одібрали, – та скоро те пішло за вітром, грошики-то прожилися, то вплили на заплату позичок (Панас Мирний 4, 1970, с. 357); І звідки ті гайдамаки взялися? І куди вони зникли? Зникли, як здиміли! (Марко Вовчок, 6, 1956, с. 333); Віра і безвір’я, Золото й грязюка… Сила і немічність, – Все тут на кладовищі уляглося, Все пішло у вічність (Щоголів, Поезії, 1958, с. 162); Відійшла у небуття патріархальна царська Росія, з її відсталістю, соціальним і національним гнітом, феодальним деспотизмом і капіталістичним визиском (Літературна газета, 26 верес, 1961, с. 1); Відійшли в минуле постоли, полотняні штани, виткані з семірки (Цюпа, Україна наша радянська, 1960, с. 296); «Ой там збиралась бідна голота До корчми гулять…» Співав тоді оцієї молодий парубок-наймит, і в минуле одійшли ті прокляті роки (Донченко, 6, 1957, с. 115); У далеке минуле канула відстала аграрна Росія (Комуніст України, № 5, 1967, с. 13); – Коли ж це буде? – Скоро. Чим більше гнути пружину, тим швидше й дужче вона розправиться. Нема нічого вічного, й неволя кане в Лету (Шевчук, Предтеча, 1972, с. 121).