марниця
Марни́ця.
1. Дріб’язок. Крілика купить собі й найбіднійший зарібник за 6-8 корон та примістить єго в якій-небудь видкій скрини в якімсь сухім закутку й погодує єго якою- небудь марницею (Товариш, 1908, 101).
2. перен. Щось марне, незначне, несуттєве у житті. [Чоловік] ради би розумом збагнути будучність, щоб заздалегідь усяке лихо від себе відвернути, а ту дивись, якась марниця, що і подумати сьмішно, попсує ему всі єго рахуби (І. Матієв, Б., 1895, 15, 1);
● Задля марниці — намарне, даремно. Родичів вже повідомлено і они пізнали своїх дітий, котрі задля марниці загибли (Б., 1895, 19, 4)
// див. іще марний.
Українська літературна мова на Буковині в кінці XIX — на початку XX ст.