абсолютизм
АБСОЛЮТИ́ЗМ, у, ч.
1. Форма правління і державного устрою, за якої верховна влада належить одній особі – монарху.
По всій Європі XVIII ст. поширювалися принципи та практика абсолютизму (з наук. літ.);
Абсолютизм – остання стадія розвитку феодальної держави, що виник у період згасання феодалізму і зародження капіталістичних відносин, тобто в період пізнього Середньовіччя (з наук. літ.);
У Франції абсолютизм досяг апогею свого розвитку при королі Людовикові XIV, який систематично втілював у життя свій принцип "Держава – це я" (з наук.-попул. літ.);
Достатньо побіжно погортати підручник із всесвітньої історії, щоб переконатися, що всяке піднесення королівського абсолютизму незмінно супроводжувалося посиленням впливу й розширенням функцій секретних служб, встановленням жорсткого контролю за все новими сферами суспільного життя (з навч. літ.).
2. Те саме, що абсолю́т 2.
Поет доводить цю найголовнішу ознаку ночі [німа ніч] до абсолютизму знову ж через майстерно дібраний прикметник (із журн.).
3. перен. Влада однієї людини над іншою.
– Абсолютизм у родині – се річ наймудріша. Думаєте, що в мене інакше? Моя воля – се воля всіх (О. Кобилянська);
Але минули ті часи, коли Довбуш міг приказувати й його слово було закон. Всякому абсолютизмові приходять нарешті кінці – і наказ Довбуша замінюється порадою (Г. Хоткевич).
Словник української мови (СУМ-20)