азбука
А́ЗБУКА, и, ж.
1. Сукупність літер якого-небудь письма, розміщених у встановленому порядку; алфавіт, абетка.
І книжечок з кунштиками В Ромні накупила [княжна] .. І азбуку по кунштиках Заходилась вчити (Т. Шевченко);
– Ти б, Васильку, взяв краще букваря та азбуки вчився, – каже йому одного разу мати (С. Васильченко).
2. Книжка для початкового навчання грамоти; буквар.
Як пройшов усю азбуку, – аж повеселішав: діло пішло спірніше (Панас Мирний);
1596 р. вийшли українською мовою граматика та словник Лаврентія Зизанія; того ж року і того ж автора була надрукована і найперша наша Азбука (І. Огієнко).
3. перен. Основні засади, найпростіші положення, основа чого-небудь.
Планіметрія й стереометрія – то лише початки, азбука математики (І. Франко);
– Дисципліни без авторитету нема – невже цієї азбуки вас не вчили? (О. Гончар).
△ (1) А́збука Мо́рзе – система умовних знаків для передачі літер на телеграфному апараті.
Він за п'ять хвилин збагнув цілу азбуку Морзе (В. Самійленко);
Едикові ж вправи на валентність давалися дуже важко, це для нього було схоластикою, щось схоже на азбуку Морзе (Ю. Мушкетик);
Мар'яна чомусь теребить трьома пальцями стіл у кав'ярні, я теж вибиваю мимовільну азбуку Морзе (із журн.);
(2) Німа́ а́збука – умовні знаки пальцями, за допомогою яких спілкуються глухонімі.
У спеціальних школах глухонімих дітей вчать німій азбуці, а сліпих – системі Брайля (з газ.);
(3) Но́тна а́збука – сукупність нотних знаків для позначення музичних звуків.
“Фа” – четверта нота нотної азбуки (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)