акцент
АКЦЕ́НТ, у, ч.
1. Своєрідний характер вимови, властивий носіям якоїсь мови або діалекту.
В крамниці було повно люду; високі й кремезні руснаки гомоніли прудко, з особливим акцентом (М. Коцюбинський);
Вона й говорила з ним потім по-руськи, але з якимось неруським акцентом (І. Франко);
Жінка прислухалася до його слів, але він говорив чистою українською мовою, без чужого акценту (В. Кучер);
– Пардон, професоре... ("пардон" він вимовляв без усякого французького акценту) (М. Хвильовий);
Еге, говорив чистою російською мовою, з виразним московським акцентом (В. Винниченко);
Лейтенант був, без сумніву, сибіряк, – це було чути з акценту в його мові (І. Багряний).
2. лінгв. Наголос у слові;
// Знак ( ́), яким цей наголос позначається на письмі.
Записувати діалектний матеріал належить від осіб неписьменних, ліпше від жіноцтва. На кожнім неодноскладовім слові треба ставити знак акценту (із журн.).
3. муз. Виділення звука або акорду через його посилення.
Музика не складається із просто послідовності нот різної довжини: існують іще акценти (з навч. літ.).
4. перен. Виділення, підкреслення того, що є важливим, суттєвим.
Тамару це обурювало, а Заболотного більше розважало: хай... Переставлено трохи акценти – що такого? (О. Гончар);
Вистава “Ревізор” ішла з акцентом на гостру, соковиту акторську подачу образів (з мемуарної літ.);
Державне управління поступово змінює акценти: все більшого значення набувають аналітичні, прогностичні функції, орієнтація на роботу в ринкових умовах (з наук. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)