безконечний
БЕЗКОНЕ́ЧНИЙ, рідше БЕЗКІНЕ́ЧНИЙ, а, е.
1. Який не має ні початку, ні кінця.
Буйні каштани стоять безкінечною шпалерою й тримають на сонці чудесні свічі (І. Багряний);
// Який не має видимих меж; безмежний.
Хіба я можу впевненим бути, що не відхиляться двері .. і з невідомої темряви, такої глибокої та безконечної, не почнуть виходити люди... (М. Коцюбинський);
Безконечним океаном Голубіють всюди далі (М. Нагнибіда);
// Дуже великий, довгий.
І немає злому На всій землі безконечній Веселого дому (Т. Шевченко);
В'ється степова дорога безконечна, покручена, запетльована, як слід хижого звіра (Григорій Тютюнник);
Котиться безконечний бурий шлях, скрегоче важко залізо (О. Гончар);
// у знач. ім. безконе́чне, ного, с., філос. Те, що не має межі і краю; матерія в її різноманітних властивостях; протилежне конечне.
Природа в цілому – це безконечне, необмежене в просторі і часі, різноманітне у своїх проявах (з наук. літ.).
2. перен. Надзвичайно сильний, глибокий (про почуття).
Всякий, хто бував у таких закладах [для божевільних], знає те почуття страху, жалості безконечної (Леся Українка).
3. Який дуже довго триває; тривалий.
Сі години безконечні! Кожна з них – замерзла вічність (Леся Українка);
Життя не давало покою: .. воно голосно гомоніло, свою безконечну пісню заводило (Панас Мирний);
Нестерпно довго й нудно тягнулася безкінечна ніч (В. Козаченко);
// Повсякчасний, постійний, безперервний.
Волочачись по полях та зарінках, вони вели з собою безконечні розмови (І. Франко);
До темряви й до реального стану повертала його ломота в костях від безкінечного сидіння (І. Багряний).
Словник української мови (СУМ-20)