билина
БИЛИ́НА¹, и, ж.
Стебло трав'янистої рослини.
Пустиня циганом чорніла: Де город був або село – І головня уже не тліла, І попіл вітром рознесло. Билини навіть не осталось (Т. Шевченко);
На високу билину видряпався вусатий коник з жовтим черевцем (О. Донченко);
Треба любити й пестити кожне деревце, кожну билину, кожну квітку (О. Бердник);
* У порівн. Не розпалюйся гнівом своїм на злочинців, не май заздрості до беззаконних, бо вони, як трава, будуть скоро покошені, і мов та зелена билина, пов'януть! (Біблія. Пер. І. Огієнка).
◇ (1) Як били́на (били́нка, били́нонька, били́ночка) в по́лі, нар.-поет., зі сл. один, сам – зовсім одинокий, без рідних; самотній.
Ой одна я, одна, Як билиночка в полі, Та не дав мені бог Ані щастя, ні долі (Т. Шевченко);
Хазяйка наша була удовиця .. Розказує та й розказує, та все про своє лихо, що весь рід її звівся, що сама вона в світі зосталась, як билина в полі (Марко Вовчок);
Всі померли, саму бабу лишили на світі, саму, як билинку в полі (І. Франко);
– За наших часів не можна жити поодиноко, як билина в полі (З. Тулуб).
БИЛИ́НА², и, ж.
Давньоруська епічна пісня про героїчні подвиги богатирів і знаменні події з життя народу.
Хронологічно билини беруть початок ще з часів Давньої Русі (з навч. літ.).
Словник української мови (СУМ-20)