бовкун
БОВКУ́Н, а́, ч.
1. діал. Віл, якого використовують у роботі без пари.
Їде чоловік бовкуном (Сл. Гр.);
І будеш в плузі походжати, До броваря дрова таскати, А може, підеш бовкуном (І. Котляревський);
* У порівн. – Я б свого [пана] зараз, як бовкуна, запріг у санчата – та по дрова (Панас Мирний).
2. зневажл. Відлюдкувата, мовчазна, похмура людина.
– Добра хата, хоч конем грай! Не такому б бовкунові, як дід Улас, вона личить (Панас Мирний).
Словник української мови (СУМ-20)