бунтар
БУНТА́Р, я́, ч.
Підбурювач до бунту, учасник бунту; бунтівник.
Микола, замість панського лану, вийшов на своє поле; він стрівся з людьми і тих намовив жати своє жито .. Од того часу пан мав на прикметі Миколу й звав його бунтарем (І. Нечуй-Левицький);
// Непокірлива, схильна до бунту людина.
Промчався цей мрійник і бунтар – М. Хвильовий – в магічно-таємничих “арабесках”, спалахнув яскраво і химерно огнецвіт його фантазії (з наук.-попул. літ.);
Слова пісні “Як засядем, браття, коло чари” створив буковинський поет-бунтар Юрій Федькович (із журн.).
Словник української мови (СУМ-20)