буркотати
БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. що і без дод. Говорити тихо і невиразно.
– Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Марко Вовчок);
Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (М. Стельмах);
// Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим-небудь; бурчати.
Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (О. Стороженко);
Олівець був короткий, списаний... Оксентій, буркочучи, послинив його (Ю. Смолич).
2. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.).
Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (О. Стороженко);
По шляху біжать жваві струмочки – крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (С. Васильченко).
3. Воркувати (про голубів).
Голуб в'ється круг неї [принцеси] і буркоче (Леся Українка);
По покрівлі сарая бігали сусідові голуби і приємно буркотали (М. Хвильовий);
* Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (П. Чубинський).
Словник української мови (СУМ-20)