буркотати
БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.
1. перех. і без додатка. Говорити тихо і невиразно.
— Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Вовчок, VI, 1956, 298);
Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинника (Довж., І, 1958, 412);
Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (Стельмах, Хліб.., 1959, 269);
// Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим небудь; бурчати.
Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (Стор., І, 1957, 387);
Олівець був короткий, списаний… Оксентій, буркочучи, послинив його (Смолич, Мир.., 1958, 182).
2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.).
По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (Вас., І, 1959, 124);
Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (Стор., І, 1957, 359).
3. неперех. Воркувати (про голубів).
Голуб в’ється круг неї [принцеси] і буркоче (Л. Укр., II, 1951, 193);
*Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (Чуб., V, 1874, 13).
Словник української мови (СУМ-11)