буркотати

БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш і БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. перех. і без додатка. Говорити тихо і невиразно.

— Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Вовчок, VI, 1956, 298);

Край відчиненого вікна майстерні Мічурін, буркочучи, сідав до робочого столика лагодити годинника (Довж., І, 1958, 412);

Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (Стельмах, Хліб.., 1959, 269);

// Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим небудь; бурчати.

Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (Стор., І, 1957, 387);

Олівець був короткий, списаний… Оксентій, буркочучи, послинив його (Смолич, Мир.., 1958, 182).

2. неперех. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.).

По шляху біжать жваві струмочки — крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (Вас., І, 1959, 124);

Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (Стор., І, 1957, 359).

3. неперех. Воркувати (про голубів).

Голуб в’ється круг неї [принцеси] і буркоче (Л. Укр., II, 1951, 193);

*Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (Чуб., V, 1874, 13).