буркотати

БУРКОТА́ТИ, очу́, о́чеш, БУРКОТІ́ТИ, очу́, оти́ш, недок.

1. що і без дод. Говорити тихо і невиразно.

– Ви, діточки (до мене та до Катрі), не слухайте, що стара буркоче (Марко Вовчок);

Чоловічий голос щось буркотить та буркотить, а жіночий озветься словом та й пустить срібний сміх на дорогу (М. Стельмах);

// Говорити невиразно і сердито, висловлюючи невдоволення ким-, чим-небудь; бурчати.

Буркотів [Щука] собі під ніс, лаючи козаків (О. Стороженко);

Олівець був короткий, списаний... Оксентій, буркочучи, послинив його (Ю. Смолич).

2. Утворювати одноманітні, приглушені, схожі на булькання звуки; дзюрчати (про річку, струмок і т. ін.).

Приток води далеко десь рвав греблі, і хвилі буркотіли, розливаючись по долині (О. Стороженко);

По шляху біжать жваві струмочки – крутяться, підстрибують, танцюють, весело про щось буркочуть (С. Васильченко).

3. Воркувати (про голубів).

Голуб в'ється круг неї [принцеси] і буркоче (Леся Українка);

По покрівлі сарая бігали сусідові голуби і приємно буркотали (М. Хвильовий);

* Образно. Моя мила, милесенька, Голубка сивесенька, Усю нічку буркотала, Мені спать не давала (П. Чубинський).

Джерело: Словник української мови (СУМ-20) на Slovnyk.me