ввергати
ВВЕРГА́ТИ (УВЕРГА́ТИ), а́ю, а́єш, недок., ВВЕ́РГНУТИ (УВЕ́РГНУТИ), ВВЕ́РГТИ (УВЕ́РГТИ), гну, гнеш; мин. ч. вверг, вве́ргнув, ла, ло; док., кого, що, книжн.
1. Кидати, силою поміщати і т. ін. когось, щось куди-небудь.
Йосип, якого за намовою увергають в темницю, вийшовши, отримує владу над усім Єгиптом (з рел.-церк. літ.);
– Великий княже і василевсе Русі! – засміявся Святополк. – Тобі мало того, що ти вверг мене в цей поруб, хочеш познущатися з мене? (С. Скляренко);
[Ганна:] Покарає її [Орину] Господь Бог наш і ввергне у пекло, і горіти буде (В. Собко).
2. перен. Утягувати кого-, що-небудь у щось (звичайно несприятливе, небезпечне і т. ін.).
Він вирушає в своє рідне місто відвідати свого дядечка й увергає себе в неймовірні пригоди (із журн.);
Ми виступаємо не проти Туреччини, а проти свого рабського становища, в яке ввергла нас Порта (В. Малик);
// Приводити кого-небудь у якийсь стан (звичайно неприємний, тяжкий і т. ін.).
Безпорадний, з онімілими ногами, що вже не слухалися, волав одного – більше не виринати з забуття, до якого ввергало його уже не вперше (Г. Колісник);
Ввергло бабу в лихоманку, Оком за ніч не звела (С. Воскрекасенко).
Словник української мови (СУМ-20)