ввік
ВВІК (УВІ́К), присл., заст.
1. при присудку із запереченням. Ніко́ли.
[3-й запорожець:] Коли б мене Яків, що варту розводив, не пізнав і не гукнув на мене, то ввік би вічний не догадався, що тут є кіш такий великий (І. Карпенко-Карий).
2. розм. Завжди, вічно, довіку.
Наче фатум злий нависнув над тобою, І тих, хто вірним був би ввік, Він наче загодя прирік На скору смерть (В. Самійленко);
Не годиться дівувати увік (О. Кобилянська);
– Чи згодна ти, Ольго Переволочиха, бути за козаком Буркою? – Згодна. Увік! (Г. Колісник).
Словник української мови (СУМ-20)