веснувати
ВЕСНУВА́ТИ, у́ю, у́єш, недок.
1. Виконувати весняні роботи.
– Чи здорово коло вас, ґаздине Марто? Та й як веснуєте? Давно вас не бачили (О. Кобилянська);
– Добрий день! Ой, ой, як ви, Параско, вийшли рано веснувати.., – посміхувався Микола Скрип, вітаючись (І. Чендей);
Польовими дорогами там і там торохтять, вискрипують вози, куряву здіймаючи, форкають в упряжі гладкі коні – їдуть люди в поле веснувати (І. Нижник).
2. перев. з обставиною місця. Проводити де-небудь весну; жити у весняну пору в певному місці.
Нам теж треба поспішати додому, бо незабаром ріки розіллються так, що й веснувати доведеться біля Дубна (В. Малик);
Чоловік Насті виїхав у перший день війни, а вона лишилася, бо після пологів була. Жила в людей по хатах, а тоді покрила соломою каплицю біля костьолу і якось веснувала в ній (М. Малиновська);
“Сміливий” – та це ж містечко Сміла, куди вони поїхали веснувати й літувати! (Ю. Хорунжий).
Словник української мови (СУМ-20)